Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

Він бачить себе збоку і фіксує в пам’яті щоденні зміни. Ці зміни викликають у свідомості жах. Апарат-ікс не піддається реконструкції. Його можна тільки розтрощити! Але ця думка приносить ще більшу паніку. Інколи сідає на стілець і йому хочеться розридатися. Не виходить.

А тим часом час невпинно рухається назад. Іван Іванович почав підраховувати, через скільки місяців, тижнів, днів він перетвориться у хлопчика, якого не допустять у лабораторію. Потім настане ще більша трагедія. У якусь зловісну ніч (а всі зміни приходять вночі) зконфужений конструктор стане немовлям. І тоді він вже не зможе навіть накласти на себе руки.

Таким чином життя для Івана Івановича перетворилося у пекло, яке було ним самим збудоване.

З часом почав відчувати, що скоро зійде з розуму. Чи не краще самому добровільно піти з життя? Іншого виходу не бачить. Непомітно від дружини із сімейного альбома вирвав фото, на якому красується поряд з молоденькою дружиною літній красень з пишною бородою. Без жалю відчикрижив ножицями кохану супутницю життя і в ближньому фотоательє збільшив фотографію для похорону. Власноруч змайстрував для неї рамки. Нехай в труні буде лежати молодик, зате фотографія нагадуватиме, який він був до невдалого експерименту. Після цього якось пізньої ночі, згадуючи етапи побудови апарата-ікс, повернувся до хромосом. За якусь годину на нього найшло просвітлення. Все довкола стало ясним, як удень. Тягар страху розтанув, винахідник знайшов спосіб, як зупинити омолодження біологічного виду на клітинному рівні. Змоделювавши ретранслятор, вставив його в апарат-ікс. Потім передав імпульс на власне тіло. Відчув, як стрілка зворотнього руху часу зупинилася у кожній його клітиночці. Це відбулося із страшенним гулом у скронях і тремтінням всього тіла.

Втомлений, висохлий, у розхристаному брудному одязі винахідник повернувся додому. На столі лежала записка.

«Івасю! Ти перетворив моє життя в пекло. Не тому лишаю тебе, що ти став молодшим від мене. Мене гризе страх за тебе. Подивись, на що ти став подібний. Прощавай!»

Іван Іванович опустився на крісло і вперше заплакав, як мала дитина. І був радий, що, нарешті, видавив із себе сльози. Вони облегшили душу. Апатично подумав: експеримент не вдався. Потім глянув у дзеркало.

На нього дивився столітній бородань із сивою головою та сотнею зморшок під очима. Промайнув здогад: виходить, що місяці, прожиті у насильно поверненій молодості, десятикратно приблизили старість. Природа не терпить втручання у її одвічний розмірений порядок.

Великий винахідник розчесав закошлатілу бороду, розтрощив на друзки апарат-ікс і назавжди виїхав із рідного міста.

м. Тернопіль.