Ми мовчали, а мій сусід насмішкувато пробубнів:
— Нам особисто це не загрожує.
— Так. Не загрожує. А якщо шановна донька Всесвіту на цей раз появиться набагато швидше? Вибере, наприклад, іншу дату для візиту і прибуде через декілька десятків літ, щоб полюбуватися справою своїх рук. Тобто нами, людьми, яких вона створила в останні свої відвідини. Їй, напевно, цікаво буде взнати, наскільки ми порозумнішали, як ми Землю рідну цивілізували і як приготувалися до зустрічі із своєю праматір’ю.
Після цих слів лектор повернувся до столу.
— А тепер, — сказав звідти, — я задам ряд запитань, над якими попрацюйте до наступного мого приходу. Ось ці запитання: у якому стані зараз перебуває Немезіда із своєю генетичною лабораторією? Скільки космічних об’єктів засіяла Немезіда зернами життя за час своїх подорожей по дорогах Всесвіту? Де ще вона виростила людський Розум, подібний нашому земному? Якщо хтось із вас знайде відповідь, хоча б на одне із цих запитань, він отримає ключ до таємниць Всесвіту…
На прощання лектор по черзі потис нам руки і побажав успіхів у пошуках сенсу життя. А ми попросили його наступного разу принести ключ до розгадки таємниць Всесвіту, якими збунтував наші вразливі душі.
Ми стояли, поки гравітон, до якого статечно забрався лектор, поплив по вертикалі у піднебесся і розтанув, як дим.
Товариство «Знання» знаходиться на штучному супутнику, який уже десяток років висить у небі над нашим містом, бо має швидкість, рівну швидкості обертання Землі навколо своєї осі. Тієї осі, полюси якої при майбутній появі Немезіди можуть знову переміститися у Бермудський трикутник і у Тихий океан на схід від острова Тайвань.
Що тоді станеться з нами? Що тоді станеться з тобою, наш незвичайний лекторе?
І тут раптом мене різонула думка: звідки стародавнім грекам було відомо про місію зорі-блуканки, яку вони назвали доброю Месницею? Невже вони уже тоді знали про її далекосяжні наміри створювати Розум на дорогах Всесвіту? Невже уже тоді був між ними хтось, хто зумів прочитати минуле Землі по книзі, яку зберігає кожна маленька клітиночка у нашому тілі? І я з благоговійним нетерпінням став очікувати той день, коли знову побачу наслідувача Ціцерона.
Усім друзям і співпрацівникам ця подія довгий час не давала спокою. Ні сіло, ні впало, їхній колега — літній доцент медінституту оженився на дівчині, молодшій себе на цілих двадцять п’ять років.
Колючі кепкування над колегою довели Івана Івановича до певного відчуження від колективу. Особливо оте постійне нагадування: що ти будеш робити, коли згорбатієш, а молоденька дружина шукатиме можливостей, як наставити тобі роги? Іван Іванович любив свою дружину до безтями, а захиститися не вмів, бо від природи був небагатослівним. І все ж одному із найбільш нахабних, колег сказав:
— Ще побачимо, чий козир буде старший.
Що він мав на увазі, ніхто не зрозумів. Хоча декому й хотілося довідатися, що це означає. З часом інтерес до дивакуватого уже немолодого молодожона стих і життя потекло своїм звичайним руслом.
Тим часом Іван Іванович добився дозволу самостійно працювати над темою «Геронтологія і людина», для чого в інститутській лабораторії самотужки почав вести якісь чудернацькі дослідження. Його молоденька дружина якось сумовито дорікнула:
— Чого це я так рідко тебе стала бачити? Розлюбив уже, чи що?
Іван Іванович довго мовчав, а потім загадково промовив:
— Почекай трішки і я здивую світ.
«Напевно, готує якесь відкриття», — подумала і не стала втручатися у чоловікові проблеми, а тільки жартома сказала:
— Діду! Дозволь мені свій вільний час використовувати так, як я захочу.
Чоловік зітхнув, обняв свою пташку і відпустив на волю. А пташка, не гаючи часу, завела собі подружок такого ж, як і сама віку, і почала відвідувати якісь товариства та асоціації, що почали появлятися в місті, як гриби після дощу.
Врешті решт Іван Іванович був задоволений тим, що ніхто йому не заважає працювати. Якось він заглянув у дзеркало і подумки відмітив: «Дійсно, дід. Бородища на всі груди, на чолі уже й зморшки появилися та й зсутулився, бо ж день і ніч горбатію в лабораторії». Потім вирішив завести щоденник.
Ось деякі витяги з нього.
«У Всесвіті існують три стріли часу, які взаємно зв’язані і обумовлюють існування в ньому всього сущого.
Перша стріла — це розбігання галактик, яке відбувається по шляху від минулого у майбутнє. Причому, як показують розрахунки, у минулому; було більше порядку, а по дорозі у майбутнє цей порядок поступово зменшується, бо із розширенням простору втрачається набута колись теплова енергія, а також зменшується кількість матерії на одиницю об’єму. І не важко здогадатися, що таке розбігання наприкінці призведе до повного зникнення теплової енергії, а, значить, будь-якого руху, що є смертю для Всесвіту.
Читать дальше