Олександр Бугай - Замах на Селену (Збірка)

Згодом відчув, що не може прожити і дня, щоб не відвідати Галерею.

Це вже якась мана. Особливо відчував себе розбитим, коли Картинну Галерею закривали на вихідний. Ходив сам не свій, і не міг зрозуміти свого стану. Тоді і пригадав кіпрського скульптора Пігмалюна, який висік із слонової кістки статую Галатеї і в неї закохався. Цей міф наштовхнув Миролюба на думку — намалювати копію Ізабелли, поставити картину вдома і не морочити собі голову щоденним відвідуванням Галереї.

Таке рішення розсмішило і втішило: їдо ж тут такого, нехай буде і в нього своя Галатея! Тільки він не буде просити Афродіту, щоб оживила і його Ізабеллу, як це вона зробила з мистецьким витвором Пігмаліона.

Сам над собою кепкує, а в душі тривога. Що за напасть? І коли вже це все закінчиться?

Тим часом дирекція Галереї дозволила зняти копію Ізабелли. Одна тільки умова: не заважати відвідувачам, а при появі екскурсії залишати залу. На противагу пейзажам, до яких тепер втратив всякий інтерес, робота по копіюванні картини посувалася успішно.

Десь на третій, день, коли на полотні уже визрів силует загадкової жінки, трапилося несподіване. Став відчувати на собі погляд Ізабелли. Фактично на картині жінка зображена з повернутою головою в бік свого правого плеча і дивиться кудись мимо зали у невизначену далину. Однак, як тільки Миролюб нахиляється до мольберта, появляється відчуття, що вона стежить за його роботою.

Вирішив перевірити чи це так. Зненацька підвів голову і здивовано побачив, що Ізабелла дійсно неспішно відводить від нього свій погляд. Це його вкрай спантеличило. На душі стало тривожно і невлаштовано. Повторив ще і ще.

І щоразу жінка продовжує відводити в бік погляд своїх великих засмучених очей. Складається враження, що Ізабелла таким чином спостерігає за його роботою, але уперто не бажає зустрітися з очима художника. Відклав пензля і підійшов до портрета. Довго стояв, очікуючи роз’яснення. Але на обличчі жінки жодного поруху.

Вдома не зміг заснути. Довго міряв кроками кімнату. Тривожні думки ятрили душу. А коли дзиґар на міському ЦУМі вибив дванадцять ударів, Ізабелла непомітно зайшла до кімнати. Аж тепер Миролюб здогадався, що підсвідомо очікував гостю. Тому спокійно підійшов і взяв її за руку. Вона була тепла і ніжна. Подумав: це дійсно рука жінки з портрета, намальованого великим іспанським живописцем у 1806 році.

Екскурсовод з групою, до якої примкнув і Миролюб, спинився біля картини Гойї.

— Поглянь на цю жінку, — вказав на Ізабеллу, — вона живе в тій миті, яку вихопив художник із вічного потоку часу. І ні в кого з вас не виникає сумніву, що ця мить тимчасова, що в будь-яку секунду ця чудова жінка може скинути із себе задумливе заціпеніння і, повернувши голову в наш бік, довірливо запитає, як справи.

Присутні кожен по-своєму оцінили слова екскурсовода, але майже всі погодилися, що в Ізабеллиному погляді дійсно є щось незбагненно життєве і вічне.

— Справжній художник, наділений Божою іскрою, — продовжує екскурсовод, — створює образ не лише сукупністю ліній та тіней, а і передає йому від дозувальника частку біоенергетичного поля. Для цього митець повинен володіти внутрішнім зором. Художні образи, створені таким чином на полотні, зберігають свою біоенергетичну сутність стільки, скільки існуватиме мистецький твір. Додам, що є люди, які спроможні вичитувати долю персонажів на таким чином створених картинах. Ось чому за образами древніх мистецьких шедеврів, навіть за наскельними малюнками можна дізнаватися про минуле людства.

— Скажіть, будь-ласка, — звернувся один із екскурсантів, — якщо довкола ось цієї жінки існує її власне біополе, чи не значить це, що вона продовжує жити?

— Так! Ця жінка живе, але в іншому потоці Всесвітнього часу. Шкода тільки, що нам не відомо, які вона має можливості для спілкування із довколишнім світом.

Коли портрет Ізабелли був готовий, Миролюб почав створювати власний портрет. Для цього не треба виходити з кімнати.

Ізабелла тепер з ним поряд, її погляд зігріває душу, вселяє спокій та умиротворення. Намалювати ж автопортрет — це ідея Ізабелли. Під час прогулянки у формі біополів Миролюб із нею побували на її батьківщині у роках її дитинства. При цьому різниця у віці — двісті років — не має ніякого значення. Бо, коли людина перебуває у полевому стані, час втрачає земні виміри. Але є і незручності. Миролюб мусить обов’язково повертатися в земну форму існування. Причому, це треба робити до сходу сонця. В іншому випадку він може залишитися у позаземному житті навіки. Ізабелла, у зв’язку з цим, висловила думку: а що, коли поряд із її портретом стоятиме портрет Миролюба? Тоді їхні біополя не залежатимуть від земних умов існування.