Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

Карники розступилися: вони все ж таки люди і розуміють, що таке космічна розлука. Кохані стають двома далекими зірками і перемовляються між собою лише промінням.

Лоча взяла його руки в свої. Руки в неї теплі, ніжні. Миколі хотілося зберегти на своїх долонях цю ніжність і це тепло.

Лоча сказала:

— Милий мій, я згодна бути твоєю дружиною. Я вже твоя дружина, Акачі!.. Твоя дружина, мій любий. Віднині і назавжди.

«Що вона каже? — пульсувало в скронях. — Навіщо вона це каже?»

Адже в них не було тих радощів, тієї овіяної білими сніжинками симфонії пристрастей яка зносить закоханих під самісінькі хмари, перетворює їх на крилатих птахів, наповнює крижану планету кришталевим дзвоном, змушує зорі кружляти у вогнистій круговерті, кидає галактику їм під ноги, ніби звичайну стежку: це для вас, для вас — ідіть!.. Вони зустрічалися двічі: в далекому дитинстві і на Дзеркалі Швидких Ніг. Друга зустріч мала своє продовження в лабіринтах планети, але там на них насунулося стільки гіркоти, що думати й розмовляти про щось інше було просто блюзнірством. А зустрічі в храмі… То зустрічі їхніх очей.

Та ще коротка мить у кімнаті Лашуре, коли, припадаючи головою до його грудей, Лоча виливала своє лихо.

Даремно він дав волю своїм почуттям. Даремно сказав про своє кохання. Та хіба це її до чогось зобов’язує?

Вона — вільна. Цілком вільна!..

Лочо!.. Ти не повинна йому цього казати. Кожний молодий фаетонець вважатиме за велике щастя назвати тебе своєю дружиною. Тобі заздрять у палаці. Перед тобою схиляють коліна радники. В тебе попереду ціле життя, і воно мусить, — обов'язково мусить! — бути щасливе.

— Ні, Лочо, — каже Микола. — Ти не можеш бути моєю дружиною.

— Мовчи! — відповідає Лоча. — Не будь такий жорстокий. Дай мені право дивитись у небо, шукати крихітну кульку, освітлену сонцем, і думати: він там — мій чоловік… Хіба ти не можеш дати мені такого права?..

Микола підняв руку над головою дівчини. Рука на якусь мить повисла в повітрі, наче він хотів її відсмикнути, а потім нерішуче опустилася на чорне волосся. Дівчина принишкла: для неї це найдорожча мить.

— Я кохаю тебе, Лочо! Це правда… Нічого я так не бажав би, як бути завжди з тобою. Але ми повинні мислити тверезо…

Вона струснула головою, волосся вислизнуло з-під його долоні, обличчя її наблизилось до його обличчя, очі дивилися просто в очі, а губи шукали губів.

— Не хочу тверезості, — прошепотіла вона. — Я хочу бути тільки сама собою…

Її гарячі вуста відшукали його обвітрені — і їм здалося в цю мить, що на планеті розтала вічна крига, зашуміли блакитні ліси, забуяли трави. Ідуть вони серед фіолетового шумовиння трав, серед барвистого погойдування квітів, серед пташиних мелодій, як давно-давно, — багато мільйонів обертів тому, — ходили їхні далекі предки. Ще немає Землі, — вона кипить десь близько від Сонця, — немає ані Безсмертного, ані каторги, ані розлуки, їм не треба ні генераторів клімату, ні даху над головою, ні одягу. Потрібні тільки оці трави, що будуть їхньою домівкою і шлюбною постелею. На них дивитимуться зорі, полум'яно кипітимуть від заздрощів, їм ще кипіти й кипіти — сотні мільярдів обертів, — доки з того кипіння народиться чудо, подвійне чудо: чоловік і жінка! Потім потягнеться час, нашаровуючись у Всесвіті і в людині, стане багатший і тонший людський мозок, відгрануються риси обличчя, розум усе далі й далі сягатиме у Всесвіт, але людина в своїй суті лишиться майже така, як оті двоє у фіолетових травах. Ті ж самі бажання і пристрасті: щоб народилися діти, щоб виросли міцні й хоробрі, щоб понесли у далеч Всесвіту й часу кров батьків і їхній досвід… Щоб жили навіть тоді, коли планета перестане бути придатна для життя, — як тепер Фаетон…

— Пора!.. — Чорний слуга нетерпляче махнув рукою.

Єчука-батько, відвернувшись від Лочі й Миколи, що застигли в прощальному поцілунку, нишком витирав скупі сльози. Він карався тим, що заподіяв непоправне лихо не тільки собі, а й синові, і цій милій самовідданій дівчині, яка справді могла бути синові дружиною. Він, Ечука-батько, теж колись пережив велике кохання, яке подарувало йому Акачі. Але дружина померла через оберт після народження сина. Акачі не пам’ятав матері. Він, Ечука-батько, зважившись на відчайдушний вчинок, наївно гадав, що Безсмертний покарає тільки його, як він це вчинив колись із батьком Чаміно. Але Єдиний Безсмертний виявився жорстокіший, ніж можна було сподіватись. І все ж десь, потай від самого себе, Ечука плекав надію, що з сина буде йому добрий поплічник.