Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

Отже, боротьбу слід розпочинати з того, щоб зруйнувати систему контролю над людськими помислами і вчинками.

Люди мусять досягти єдності, згуртуватися для боротьби. А для цього треба вільно обмінюватись думками. Де немає обміну думками, там немає і не може бути народної єдності; там є лише тупий фанатизм, напівтваринне розумове дрімання…

Бажання володарювати над іншими є суттєвою рисою розумних істот у час формування і визрівання розуму. Деякий час ця якість має прогресивне значення, вона є ніби каталізатором розвитку. Та згодом вона переростає у свою протилежність, і суспільство, яке своєчасно цього не помітило або ж не знайшло в собі сили подолати, відкинути цю якість, неминуче прямує до своєї загибелі. Норма життя для розумних істот у Всесвіті — цілковита рівність, повна свобода і незалежність кожного індивідуума, вільний обмін надбаннями розуму.

Трагедія Фаетона полягає в тому, що надто довго тягнувся перший період розумового розвитку, пов'язаний із обожненням талановитих натур. Фаетонці, обезсмертивши Ташуку, зробили величезну, майже непоправну помилку.

Фаетон може врятувати себе від виродження й загибелі тільки в тому разі, якщо людство піде шляхом Материка Свободи. Треба готуватися до великої боротьби, до народної війни проти касти Безсмертного. Окреме життя в цій боротьбі не має значення, бо йдеться про смерть або життя цілої планети…

Микола з таким зачудуванням дивився на Чаміно, мовби вперше його побачив. А може, й справді вперше? Раніше він знав того Чаміно, який разом із іншими юнаками безтурботно захоплювався розвагами, що для хлопців його кола становили головний зміст життя. Тепер він побачив Чаміно, якого поки що не знав ніхто, окрім Лашуре та ще, можливо, кількох десятків їхніх біловолосих прибічників. Такого Чаміно не знала навіть Лоча! Вона теж дивилася на брата з відвертим захопленням й усміхалася доброю, гордовитою усмішкою.

— Пробачте, — винувато мовив Чаміно. — Я надміру захопився.

— Ти дуже цікаво говорив, — обізвався Лашуре. — Шкода, що так мало слухачів…

Лашуре влаштував невелику мандрівку по лабіринтах надр. Він освітлював дорогу ліхтариком і давав пояснення.

Надра Фаетона давно вже було порито так, як десь на земних лугах вологий ґрунт порито дощовими черв'яками.

По суті, більшість населення держави Безсмертного жила не на поверхні планети, а в її надрах.

По кам'яних лабіринтах можна було обійти майже всю державу. Тут були і вузенькі переходи, і широкі площі, які могли умістити десятки тисяч людей. Тут були вирубані в скелях печери, які правили людям за житло, і потужні заводи з розумними автоматами. Тут були ферми, де вирощувались дагу.

По всіх закутках серед цих безмежних лабіринтів, де жили десятки, а може, й сотні мільйонів людей (про кількість населення ніхто не знав), розкидано контрольні пункти храмів Безсмертного.

Це «перший поверх» держави. Ті, хто керував життям цього поверху, пересувалися по широких вулицях за допомогою плащів — так само, як на поверхні планети. Їм рідко доводилося зазирати туди, де людина ледве могла протиснутися. Що ж до вузеньких переходів і тісних печер, то їх знали лише карники. Карників набирали з самих біловолосих, через те від них важко було сховатися.

Лашуре сказав, що недалеко ферми. Досі вони йшли в темряві й майже нікого не зустрічали, а зараз вдарило в очі світло. Коридор почав розширятись, і невдовзі вони побачили навколо себе простір, який можна було назвати площею. Над площею висіло кам'яне небо, а стіни цієї велетенської печери складались із кількох поверхів невеличких печер, що загалом скидалися на щільник. Той щільник, ніби бджолами, було обліплено людьми. Вони з мавп’ячою швидкістю підіймались і збігали вниз по драбинах, а подекуди у гранітній стіні було вирубано сходи. Людей було так багато, — дітлахів, підлітків і старих, — що важко навіть збагнути, як вони розміщаються в отих кам'яних комірках.

Мабуть, їх рятувало тільки те, що тут не було дня і не було ночі. Коли виспався один, вкладався спати другий. Дехто з них і жив, і спав просто на площі — на голому, вологому камінні.

— Який жах! — не стрималась Лоча. — Я ніколи не бачила, щоб люди жили в такій тісноті.

На її білому обличчі з'явився рум'янець, — мабуть, від хвилювання.

Микола глянув на неї — і жахнувся. Ні, то був страх не за Лочу, а за людину взагалі, за її природу, красу гордого духу і пружного тіла. Людина буває така прекрасна, що її красою можна пишатися перед іншими світами й галактиками.