Микола Руденко - Син Сонця — Фаетон

І все враз закружляло в його уяві, як оці знайомі і незнайомі імена. Все було справжнє й несправжнє, як пухнасті сніжинки, що так правдиво кружляють під рожевою сферою, і сідають на волосся Лочі, і тануть непомітно для ока.

Лоча спинилася. Вона все ще тримає його руку в своїй. Очі в неї великі — значно більші, ніж в Оксани. І все ж таки це Оксанині очі! Ніби два світлячки, що сяють блакитними вогниками…

Вони летять у напівмороці над промерзлою до глибини планетою. Кишенькові кліматизатори, які завбачливо прихопив Чаміно, створюють навколо них непроникну для холоду сферу, що рухається разом із ними. Без цих приладів не можна вилітати за межі дії міських генераторів клімату. Летять мовчки, бо та розмова, на яку Чаміно запросив Миколу, не може відбутися ні вдома, ні на вулиці, ні навіть під хмарами.

Найближчі до Фаетона планети — Марс і Юпітер. Орбіта Фаетона лежить поміж їхніми орбітами. Марс — це дуже маленька планета, яку не можна розгледіти неозброєним оком. Зате Юпітер… О, це справжній велетень! У час протистоянь він висить над фаетонським небом, суворий і холодний, і від його кволого зблискування нічний морок трохи рідшає. Чаміно ввімкнув шахо і одразу ж зник з очей. Він, мабуть, зробив це навмисно, щоб залишити Лочу й Миколу вдвох. Першою озвалась Лоча:

— Чому ти нас цураєшся, Акачі? Я не раз казала Чаміно, щоб він запросив тебе, але ти завжди відмовлявся.

— Хіба це ти казала йому? — вихопилось у Миколи. — Я цього не знав. Гадав, що він сам…

Супутники Юпітера скидалися на невеликі зірки, які з незвичайною швидкістю пересувалися по небу. Десь далеко — дуже далекої — зблискувала гаряча планета Земля. Кажуть, там, на екваторі, така спека, що перші фаетонські каторжани запікалися живцем. Лише потім призвичаїлись, поволі — щодня по кілька секунд — опромінюючи своє тіло на пекучому сонці.

А власне, чому Микола про це подумав? Поруч нього — Лоча. Вперше вони можуть вільно поговорити. І раптом оці несподівані думки.

Він пригадав розмову з батьком і появу на стіні горизонтів постаті Єдиного. Зустріч із Лочею на деякий час відсунула в його свідомості цю загрозливу подію. Чим вона скінчиться, як вирішиться їхня доля? Можливо, батькові також загрожує каторга? Але чому тільки батькові? Хіба Микола не так само думає про Безсмертного?..

— Акачі! — знов обізвалась Лоча. — Там, у Храмі Безсмертного, я дивилась лише на тебе… І думала тільки про тебе…

Микола спіймав її руку і мовчки потиснув у зап'ясті. Лоча зрозуміла: є думки, які не можна висловлювати вголос — Єдиний завжди слухає. Слухає навіть тоді, коли мозок його спить, — біля сотень шахо контролю сидять його прислужники…

— Лочо! Я теж про тебе думаю, завжди думаю… Я хотів це сказати давно. Але мені здавалося, що тобі це байдуже. У тебе так багато друзів!

— Відтоді, як помер наш тато, друзів стало менше… Майже немає… Нас ніби бояться. Коли я вітаюся з кимось, людина вдає, що не помітила. А тато… Він помер так несподівано…

Микола знову мовчки стиснув її руку. І водночас подумав: який же ти бовдур, що сам не прийшов до Лочі! Лише тепер він зрозумів, чому друг перестав запрошувати його до себе. Чаміно гадав, що Микола так само, як інші, боїться накликати на себе немилість. У столиці поширилися чутки, що батько Чаміно нібито помер не власною смертю, а з волі Єдиного. Це був найбільш популярний радник, якого дуже любили скотарі й механіки. Помер він у Палаці Єдиного, поховали його з великою пошаною. Але чутки повзли від вуха до вуха…

— Лочо! Як тобі сказати, щоб ти повірила? — Він підніс її руку до своєї щоки. Рука була тепла і ледь помітно тремтіла. І залпом, ніби видихнувши повітря, яке силоміць тримав у грудях, випалив:

— Лочо, я тебе кохаю!..

Як же це сталося? Чому він сказав оці слова?.. А пам'ять підказує: «Ти не помиляєшся. Ти справді її кохаєш. Давно. Ще з дитинства».

Запанувала незвичайна тиша. Важке фаетонське повітря було сьогодні спокійне, летіли вони повільно, не поспішаючи. Ні посвисту вітру, ні шелестіння плащів. Тільки Юпітер холодним промінням мовчки обмацував їхні обличчя. Нарешті Лоча сумовито запитала:

— Ти це сказав лише для того, щоб я не мала права звинувачувати тебе в непорядності?.. Ні, Акачі! Даремно турбуєшся. Я не думаю, що ти боягуз. Але твої слова… Краще б ти їх сказав за інших обставин…

— Я кохаю тебе, Лочо!..

Її рука не ворухнулася в його пальцях — дівчина не повірила.