Георгій Ґуревич - Охайність розуму

— А я така боягузка, тату!

Але, чесно кажучи, не в боягузтві справа була й навіть не в образі за маму. Юля вперше в житті жила одна, вона так упивалася самостійністю. Так чудово було жити по-своєму, нікого не питаючи, тасувати години доби всупереч розуму: вночі танцювати, вранці відсипатися, ввечері зубрити. Якщо сподобалася кофточка, витратити на неї всю стипендію, два тижні харчуватися лише хлібом з гірчицею та чаєм. І в театр ходити коли заманеться, і знайомих вибирати на власний смак, не погоджуючи з батьками. Навіщо ж, вислизнувши щойно з-під крильця мами, одразу погоджуватися на опіку батька?

— А я така боягузка, тато, я навіть темної кімнати боюся.

Батько не став її умовляти. Піднявся згорбившись, важко сперся на палицю. Сказав сумно:

— Нічого не поробиш: якщо кинув на маму, не розраховуй на молоді голоси за перегородкою.

Такими словами сказав, як Юля подумала. І букет зіштовхнув в урну.

Наче думки її підслухав.

Втім, на Юлю він не образився. Раз на місяць дзвонив у гуртожиток, довідувався про здоров’я та труднощі. І гроші переказував поштою акуратно, хоча й не мусив: Юля вже досягла вісімнадцятиліття. Вона навіть хотіла відмовитися від грошей в ім’я принципів самостійності, але не вийшло. Тато підгадував дуже вдало, як раз днів за п’ять до стипендії, якраз коли студенти підтягують пояси, починають міркувати, що «обід — не гігієна, а розкіш». І друзі навідувалися до Юлі щогодини, довідувалися: чи не підкинув їй предок «тугриків»?» Просили: «Виділи троячку до стипендії, якщо не хочеш передчасної кончини…»

Цілий рік тато грав роль доброї феї й цілий рік подібно до феї не з’являвся на очі. Юля чекала записки, почала навіть подумувати, що з ввічливості хоч раз треба відвідати його на дачі. Але взимку відкладала поїздку до тепла, а потім ішла сесія, потім треба було з’їздити в Новокузнецьк, тут же «набігла» туристична путівка. І ось: «…приїжджай попрощатися. Поспішай. Можеш спізнитися!»

Уже в поїзді, почувши в перестуку коліс «поспішай, поспішай», Юля заквапилася душевно. Їй стало соромно, що вона така здорова, так весело проводила час біля багаття, коли тато почував себе погано, надсилав відчайдушну телеграму. І совість почала їй твердити, що вона винна теж: заради безладної вольності своєї залишила на самоті хворого батька, ніхто за ним не доглядає, ніхто не допомагає. Може, він і одужав би давно, якби дочка була поруч. І Юля не могла всидіти на своїй полиці, все стояла біля вікна, виглядала кілометрові стовпи: скільки залишилося там до Москви? У провідниці випитувала, чи не запізнюється поїзд. У Москві навіть не заїхала в гуртожиток, залишила речі в камері схову, з вокзалу побігла на інший вокзал. Охоплена тривогою, в електричці в тамбурі простояла всю дорогу; від станції через перелісок бігла бігцем, обганяючи перехожих; розпитувала, де тут дача Вікентьєва, поки якийсь хлопчина з кошиком грибів, прикритих для свіжості кленовим листям, не перепитав її:

— Це який Вікентьєв? Якого ховали позавчора?

У задушливій, непровітреній кімнатці пахло квітами й ліками. Склянки стояли на тумбочці біля ліжка й на письмовому столі, на полицях і на шафі. Всю кімнату заполонили ліки, які не допомогли людині… і пережили її. Під зім’ятим ліжком валялися шматки вати й вафельний рушник із бурими плямами крові. Здавалося, хворий недавно встав з ліжка, перейшов у сусідню кімнату. І тільки дзеркало, завішене простирадлом, нагадувало про те, що хворий пішов назавжди.

Терзаючись запізнілими докорами, Юля сиділа на стільці, схлипуючи, трималася пальцями за скроні. Тепер вона картала себе за черствість і бездушність, із соромом згадувала хор біля багаття. Може, тато помирав у той самий час, коли вона веселилася й реготала. Може, думав про неї. А вона нічого не відчувала, нічогісінько. А ще кажуть, що серце віщун, нібито сповіщає про горе за сотні кілометрів.

— Він нічого мені не передавав? — питала вона знову і знову.

Біля дверей, схрестивши руки під фартухом на животі, стояла господиня сусідньої дачі, огрядна, неохайна жінка з волохатими бородавками. Сердитим голосом, багатослівно, з подробицями розповідала вона, як тяжко помирав батько і як важко було доглядати за ним їй, багатодітній матері, відриватися від господарства й саду без надії на подяку, знаючи, що родичі до хворого байдужі, палець об палець не вдарили, копійки не заплатять…

— А мені він нічого не передавав? — допитувалася Юля, готуючись почути найгіркіші докори.