Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Я відійшла від ліжка, глибоко вдихнула й потягнулася.

— Іяне, я так утомилася, — мовила я.

Чи справді я брехала? Звучало досить правдиво. Це був довгий-довгий день — мій останній день у печерах. Тільки зараз я усвідомила, що не спала всю ніч, власне, не спала з часу нашої останньої вилазки; я була таки виснажена.

Іян кивнув.

— Б’юсь об заклад, що так воно і є. Ти ж цілу ніч просиділа з ціли… з Менді.

— Ага… — позіхнула я.

— На добраніч, Доку, — мовив Іян і підштовхнув мене до виходу. — Щасти, Кайле. Ми повернемося вранці.

— На добраніч, Кайле, — пробурмотіла я. — Доку, до зустрічі.

Док похмуро подивився на мене, але Іян уже повернувся спиною, Кайлову ж увагу поглинула Джоді. Тому я у відповідь спрямувала на Дока твердий погляд.

Іян мовчки вів мене темним тунелем. Я була рада, що він не в гуморі для балачок. Я би просто не змогла зосередитися. В животі крутило й стискалося.

Я все зробила, всі справи завершила. Залишається зачекати, поки Іян засне. Якщо він такий утомлений, як і я, то це станеться швидко. Серце шалено калатало, ніби кулак бив зсередини по ребрах.

Більше жодних затримок. Все має відбутися сьогодні, і Мелані це усвідомлювала також. Те, що сталося нещодавно з Іяном, ще раз це підтверджувало. Що довше я залишатимуся, то більше сліз, сварок і бійок спричинятиму. Рано чи пізно хтось усе розбрвкає, і Джеймі дізнається правду. Нехай йому Мелані все пояснить уже потому, як невідворотне звершиться. Так буде краще.

«Дуже тобі дякую», — подумала Мелані; слова зірвалися самі собою, й іронія губилася в морі страху.

«Вибач. Ти ж не проти?»

«А хіба я можу бути проти? — зітхнула вона. — Я зроблю все, що ти мене попросиш, Вандо».

«Подбай про них заради мене».

«Я б і без тебе це зробила».

«Про Іяна також».

«Якщо він мені дозволить. У мене передчуття, що він навряд чи мене полюбить».

«Навіть якщо він тобі не дозволятиме».

«Я зроблю для нього все, що зможу, Вандо. Обіцяю».

Іян зупинився в коридорі біля червоно-сірих дверей, що вели в його кімнату. Він звів брови, і я кивнула. Нехай думає, що я досі ховаюся від Джеймі. Це, до речі, правда.

Іян відсунув червоні дверцята, і я попростувала до матраца, який лежав праворуч. Скрутилася калачиком і притиснула тремтячі руки до оскаженілого серця, ховаючись за власними колінами.

Іян умостився біля мене, притиснув до грудей. Нічого страшного: я знала, тільки-но він засне, одразу розкидає ноги-руки по всьому матрацу, — от тільки б він не помітив, як я тремчу.

— Все буде гаразд, Вандо. Я знаю, що ми знайдемо вихід.

— Я по-справжньому кохаю тебе, Іяне, — тільки так я можу з ним попрощатися. Тільки так він це прийме. Знаю, згодом він це згадає і все зрозуміє.— Всією душею я кохаю тебе.

— І я по-справжньому кохаю тебе, моя Вандрівнице.

Він тицьнувся носом мені в обличчя, знайшов мої губи й поцілував, повільно й ніжно; в темних надрах землі розбурхалася розпечена магма — і я помалу припинила тремтіти.

— Спи, Вандо. Все зачекає до завтра. А на сьогодні досить.

Я кивнула, притулилася до його обличчя й зітхнула.

Іян також утомився. Мені не довелося чекати довго. Я роздивлялася стелю — в тріщинах мерехтіли зірки. Ось їх уже три, а щойно було тільки дві. Я спостерігала за їхнім миготінням у чорному просторі. Вони не озивалися до мене. У мене не було жодного бажання приєднуватися до них.

Аж тут руки Іяна відпустили мене. Він перевернувся на спину, щось бурмочучи уві сні. Я не наважилася чекати довше — занадто кортіло залишитися, заснути поряд з Іяном, викрасти ще один день.

Я обережно поворухнулася, але Іян і не думав просинатися. Він дихав рівно й глибоко. Не розклепить повік до ранку.

Я легенько торкнулася вустами його чола, підвелася й вислизнула за двері.

Було ще не дуже пізно, і печери ще не спорожніли. Довкола стрибали голоси — дивні відлуння невідомо з якого напрямку. Але аж до великої печери я нікого не зустріла. Джефрі, Гіт і Лілі поверталися з кухні. Я не підводила очей, хоча й дуже зраділа зустрічі з Лілі. Тільки крадькома зиркнула в її бік і зауважила, що вона нарешті випросталася, розвела плечі. Лілі сильна. Як і Мелані. Вона також упорається.

Я поквапилася до південного коридору й, опинившись у його чорноті, зітхнула полегшено. Полегшено і нажахано. Тепер уже точно кінець.

«Мені так лячно», — схлипнула я.

Та ще не встигла Мел відповісти, як у темряві на моє плече впала чиясь важка рука.

— Кудись зібралася?