Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Прохолодне повітря дарує райське відчуття.

Ліворуч кухня. Бачу, як виблискують мармурові стільниці.

Знімаю з плеча брезентовий рюкзак і прямую до холодильника. Коли дверцята відчиняються, всередині загоряється світло. На мить мене жалить паніка, проте, знайшовши потрібну кнопку, я вимикаю світло ногою. Мені засліпило очі. Але звикати немає часу. Навпомацки я продовжую.

Молоко, сир, недоїдки у пластиковому посуді. Сподіваюся, що це курка з рисом — я бачила, як чоловік сьогодні ввечері готував її. Ми з’їмо це сьогодні вночі.

Сік, пакет із яблуками. Кілька морквин. Цього вистачить лише до ранку.

Я поспішаю до комори. Мені потрібні продукти, що зберігатимуться довше.

Коли я вже нагребла стільки, скільки здатна була винести, в очах трохи розвиднилося. М-м-м, шоколадне печиво. Мені до смерті хочеться розірвати упаковку з печивом просто зараз, але я збираю всю силу волі й не зважаю на викрутаси свого порожнього шлунку.

Рюкзак надто швидко набирає вагу. Навіть якщо ми економитимемо, цього нам стане лише на тиждень. А я не хочу економити, я хочу наїстися. Вівсяні коржики. Напихаю ними кишені.

Ще одне. Я кваплюся до раковини і наповнюю водою флягу. Потім засовую голову під кран і жадібно п’ю просто з-під струменя. Вода дивно булькотить, потрапляючи до мого порожнього шлунка.

Тепер, коли я впоралася зі своїм завданням, мене охоплює паніка. Хочеться опинитися якнайдалі звідси. Цивілізація — це смерть.

Прямуючи до виходу, я дивлюся в підлогу, міркуючи про те, як бігтиму зі своєю важкою ношею, і через це не помічаю чорного силуету на скляній веранді, аж поки моя рука не лягає на дверну ручку.

Силует тихо лається. Від переляку з моїх уст зривається дурний зойк. Я розвертаюся, аби бігти до парадного входу, тільки й сподіваючися, що двері не замкнені, або принаймні замок не надто складний.

Але не встигаю зробити і пари кроків, як чиїсь важкі грубі руки хапають мене за плечі та рвучко притискають до свого тіла. Надто великого, надто дужого, як на жінку. Басистий голос підтверджує моє припущення.

— Один звук — і ти труп, — хрипко погрожує чоловік. І я вражено відчуваю, як на шкіру під підборіддям тисне тонке гостре лезо.

Не розумію: хіба нам дають право вибору? Що це за дивне чудовисько? Адже вони ніколи не порушують правил.

— Давай, — сичу я крізь зуби. Моя відповідь не може бути інакшою. — Вперед. Я не хочу ставати бридким паразитом!

Я приготувалася відчути дотик леза, і моє серце крається від болю. Кожний його удар має ім’я: Джеймі, Джеймі, Джеймі. Що тепер буде з тобою?

— Кмітлива, — каже чоловік ніби сам до себе. — Шукачка, напевно. Отже, це пастка. Але як дізналися? — він прибирає сталеве лезо з моєї шиї і натомість кладе руку, тверду як залізо.

Я ледве дихаю в його залізних лещатах.

— Де решта? — питає він, стискаючи моє горло.

— Я сама! — харчу я. Ніхто не повинен дізнатися про Джеймі. Що з ним станеться, якщо я не повернуся? Джеймі голодний!

Я б’ю чоловіка ліктем у живіт — як боляче! М’язи у нього на животі такі ж залізні, як і на руках. Що дуже дивно. Такі м’язи — результат тяжкої роботи або одержимих тренувань, а ні те, ні те паразитам не властиве.

Від мого удару в нього навіть не збилося дихання. З розпачу я щодуху наступаю чоловікові на ногу. Від несподіванки він втрачає рівновагу. Я вириваюся, але він хапає мене за рюкзак і тягне назад до себе. Його рука знову огортається навколо моєї шиї.

— А ти злостива, як на миролюбну викрадачку тіл, еге ж?

Де в його словах у здоровий глузд? Я гадала, інопланетяни всі однакові. Та серед них, либонь, також є психи.

Я звиваюся і дряпаюся, намагаючись звільнитися з залізної хватки. Нігті шкрябнули руку чоловіка, і вона ще міцніше стиснула мені горло.

— Я тебе вб’ю, нікчемна паразитко. Я не жартую.

— Давай, давай!

Раптом я чую, як у нього перехоплює подих — невже мої удари влучили в ціль? Але чому він задихається, коли мені навіть не боляче?

Він хапає мене за волосся. Все, кінець. Зараз переріже мені горло. Я скулююся, готова зустріти лезо ножа.

Проте лещата на моїй шиї послаблюють хватку, а шершаві теплі пальці промацують мені потилицю.

— Не може бути, — шепоче він.

Щось глухо падає на підлогу. Невже випустив ніж? Я прокручую в голові можливості, як його дістати. Треба швидко присісти. Рука стискає мені шию не дуже сильно — можна спробувати вислизнути. Здається, я чула, де приземлилося лезо.

Раптом чоловік розвертає мене обличчям до себе. Клац — і світло засліплює мені ліве око. Я скрикую і машинально намагаюся відвернутись. Але рука ще дужче хапає мене за волосся. Світло сліпить мені праве око.