Стефені Маєр - Стефені Маєр. Господиня

Тепер мене звати Вандрівниця, і це ім’я пасує до її спогадів так само, як і до моїх. От тільки у своїх вандрах я мала вибір. Її ж спалахи спогадів завжди були з відтінком страху, що її от-от вистежать. Не вандри, а втеча.

Я спробувала придушити співчуття. Натомість спрямувала спомини в потрібне річище. Мені не треба знати, де вона побувала, а лише те, куди прямувала. Я копирсалася в картинках, прив’язаних до слова Чикаго, але вони здавалися всього-на-всього хаотичним набором зображень. Я розширила пошук. Що було за межами Чикаго? Холод. Там було холодно, і це мене занепокоїло.

Де це? — наполягла я, і стіна відступила. У мене перехопило подих.

— За містом — у безлюдній місцевості… Заповідник удалині від цивілізації. Вона ніколи там раніше не була, проте знала, як туди дістатися.

— Коли?

— Скоро, — відповідь прийшла автоматично. — Як довго я тут?

— Носителька зцілювалася дев’ять днів. Ми хотіли впевнитися, що вона цілком відновилася, — сказав цілитель. — Утілення відбулося сьогодні, на десятий день.

Десять днів. Моє тіло відчуло надзвичайну хвилю полегшення.

— Запізно, — мовила я, — запізно для зустрічі… навіть для записки…

Я відчула реакцію носительки на ці слова, відчула аж надто сильно. Вона була майже… задоволена. Я спробувала ще раз прослухати слова, які вона при цьому сказала подумки, аби з них видобути потрібну інформацію.

— Його там не буде.

— Його? — шукачка схопилася за цей займенник. — Хто це?

Чорна стіна піддалася більше. На тисячну частку секунди носителька запізнилася. Мою свідомість заполонило обличчя. Вродливе, із золотисто-смаглявою шкірою та очима, в яких бісиками вигравало світло. І поки я роздивлялася його чітке зображення у своїй пам’яті, десь глибоко в мені це обличчя створювало дивне приємне відчуття.

І хоча потім стіна стала на місце — під супровід гніву й обурення, — це сталося недостатньо швидко.

— Джаред, — відповіла я, і слідом за цим іменем із моїх уст зірвалася не моя думка: — Джаред у безпеці.

Надто темно як на таку спеку — чи, може, надто спекотно як на таку темряву. Одне з двох.

Я скрутилася у ненадійному прихистку невисокого куща чапарелю. З потом виходила остання вода, що досі лишалась у моєму тілі. Відколи машина виїхала з гаража, минуло вже п’ятнадцять хвилин. Світло не загорілося. Розсувні двері не до кінця зачинені, аби міг працювати дверний вентилятор. Я уявила дотик прохолодного вологого повітря, що задувало всередину. От якби й на мене дунуло хоч трохи!

У шлунку забурчало, і я напружила м’язи живота, аби стримати звук. У такій тиші чутно, як пір’їна падає.

Яка я голодна!

Проте мій голод затьмарює інша потреба, набагато сильніша. Ще один голодний шлунок — він ховається в темряві далеко звідси і самотньо чекає на мене у тісній скелястій печері, яка стала нашою тимчасовою домівкою. Що з ним буде, якщо я не повернуся? Весь тягар материнства за повної відсутності знань і досвіду… Я почувалася такою безпорадною! Джеймі голодний.

Будинок один на всю околицю — більше нічого немає. Пса теж, здається, немає,— я спостерігаю за двором відтоді, коли сонце ще стояло високо над обрієм.

Залишаючись у прихистку куща, я випростала кінцівки — вони аж заскреготіли у відповідь. Там, за газоном, тягнеться посипана піском гладенька доріжка, майже біла у світлі зірок. На дорозі — жодних звуків машин.

Без сумніву, коли господарі повернуться, вони все зрозуміють. Чудовиська, що на вигляд здаються милим подружжям середніх років. Звісно, вони здогадаються, хто я, й одразу повідомлять шукачам. Доти мені слід забратися подалі. Я дуже сподіваюся, що подружжя поїхало до міста на всю ніч, адже сьогодні п’ятниця. Душі так бездоганно дотримуються всіх наших звичок, що відрізнити їх дуже важко. Це й стало головною запорукою їхньої перемоги.

Паркан навколо будинку лише до пояса заввишки. Я перелізаю через нього легко, безшумно. Подвір’я встелене рінню, тож треба ступати обережно, аби камінці не рипіли під моєю вагою. Прямую до скляної веранди, що міститься з чорного ходу.

Жалюзі відкриті. У місячному світлі добре видно, що в кімнаті нікого немає. Судячи з інтер’єру, парочка веде спартанський спосіб життя, за що я їм вдячна. В такій обстановці важче заховатися. Певна річ, це і мені не лишає сховку, але якщо вже доведеться ховатися, то це не матиме значення.

Спочатку я прочиняю зовнішню сітку, потім скляні двері. Вони безшумно піддаються. За звичкою обережно ставлю ногу на кахлі. Але ніхто на мене тут не чекає.