Річард Метісон - Я — легенда

Великим різницьким ножем він потовк головку на кашку, вдихнувши носом їдкий запах часнику.

Гаразд, і що ж тепер? Спроби пригадати щось корисне виявилися марними: на думку приходили лише постійні розмови про комах-переносників та вірус, але розгадка крилася в чомусь іншому. Він був переконаний у цьому.

Утім, минуле принесло з собою дещо інше — біль. Кожне згадане слово було неначе ніж, яким крутили в рані. Кожна згадка про неї лише ятрила старі болі. Пора вже було припинити. Заплющивши очі та міцно стиснувши кулаки, повний розпачу, він намагався змиритися з теперішнім, яким воно вже є, та перестати тужити за втраченим минулим. Але тільки непомірні кількості випитого алкоголю зводили нанівець усе його самокопання, відганяючи нестерпний смуток пригадування.

Він зосередив погляд. «Що ж, хай йому біс, — проказав він до себе, — зроби вже щось!»

Знову поглянув на текст: вода — чи могла це бути вона? Ні, це сміховинно: усе містить воду. Білки? Ні. Жири? Ні. Вуглеводи? Ні. Волокно? Ні. Що ж тоді? «Характерний запах та смак часнику пов’язані з істотним умістом олії, що становить 0,2 % усієї маси рослини і складається переважно з алілсульфідів та алілізотіоціанату [28] Ефірна гірчична олія. ».

Можливо, відповідь криється саме в цьому.

Знову ж, із книжки: «Алілсульфід можна отримати шляхом нагрівання гірчичної олії та сульфіду калію до температури сто градусів».

Він завалився в крісло у вітальні. Сповнений відрази подих, від якого він здригнувся всім тілом, вирвався з грудей. І де мені, чорт забирай, дістати гірчичну олію та сульфід калію? А все необхідне обладнання?

«Розкішно, — поскаржився він до себе. — Не встиг зробити крок, а все вже пішло шкереберть».

Він гидливо підвівся й попрямував до бару. Наповнивши склянку наполовину, він умить відсунув пляшку. Ні, Боже, він не мав жодного наміру блукати потемки, повільно ведучи безмозке, безплідне існування, допоки його не заберуть старість чи випадок. Або він знайде розв’язання цієї ситуації, або пішло воно все, включно з життям.

Він перевірив власний годинник: десята двадцять ранку, часу ще вдосталь. Рішуче попрямував до передпокою, де взявся перевіряти телефонні довідники. Було одне місце в Інґлвуді.

Після чотирьох годин кропіткої праці він нарешті випростався, не відчуваючи шиї, над верстаком — у руці тримав шприц із алілсульфідом. Уперше за час вимушеного усамітнення його сповнило відчуття досягнутого успіху.

У піднесеному настрої він добіг до авто, попрямувавши за межі розчищеної зони, кордони якої він позначив крейдою. Він розумів, що вампіри цілком могли забрести до очищеної зони й ховатися десь усередині. Але часу їх шукати він не мав.

Знайшовши, де припаркувати авто, він зайшов у прилеглий будинок і попрямував до спальні. Там лежала молода жінка, навколо її рота кіркою запеклася кров.

Перевернувши її на живіт, Невілл задер їй спідницю і впорснув алілсульфід у її м’яку пухкеньку дупу. Потім розвернув назад і відступив убік. З півгодини він стояв і дивився на неї.

Нічого не відбувалося.

«Це якесь безглуздя, — запротестував його розум. — Я розвішував навколо будинку часник, і вампіри цуралися його. Характерним складником часнику є його олія, її ж я й впорснув. Але нічого не сталося».

Трясця, нічого не сталося!

Він пожбурив шприц і, здригаючись від люті та розчарування, вирушив додому. Перед сутінками він звів на газоні невелику дерев’яну конструкцію, яку позавішував в’язками цибулі. Решту вечора провів мляво. Лише думка про всі ті клопоти, що чекали на нього попереду, втримувала його від випивки.

Зранку на нього чекало розчарування: вийшовши надвір, він побачив лише потрощену купу дощок.

Розп’яття. Він тримав його в руці, позолота відблискувала у вранішньому світлі. Воно також відганяло вампірів.

Чому? Чи була на це логічна відповідь, щось, що він міг прийняти, не збившись на манівці містицизму?

Був лише один шлях з’ясувати це.

Він підняв жінку з ліжка, намагаючись ігнорувати питання, що виринало в його голові: «Чому ти завжди експериментуєш на жінках?» Він удавав, що це не мало жодної ваги. Просто так склалося, що він натрапив на неї першу. А як щодо чоловіка, який лежить у вітальні? «Та заради ж Бога! — скипів він подумки на себе. — Я не збираюся ґвалтувати жінку!»

«А пальці не схрестив, Невілле? Чи, може, по дереву постукай?»

Він проігнорував це, починаючи підозрювати, що до нього в мозок пробрався прибулець. Колись він вважав себе сумлінною людиною. Тепер уся та сумлінність перетворилася лише в надокучливу прикрість. Та мораль як таку, якщо вже на те пішло, поховали під собою рештки суспільства. Тепер він був сам собі за пана.