Річард Метісон - Я — легенда

Пив він відтепер помірно, примудряючись відбути цілісінький день без ковтка спиртного, та й узагалі перестав шукати відради в алкоголі, хіба що зрідка випиваючи чарочку на ніч, щоб розслабитись. Апетит у нього значно покращився, тому він навіть набрав чотири фунти [22] Фунт — одиниця маси, приблизно дорівнює 400 г. , позбувшись при цьому черевця. Він навіть спав цілими ночами, стомлений за день, не мучений жодними сновидіннями.

Якось він був навіть подумував, чи не перебратися до вишуканих апартаментів у якомусь готелі. Але, зваживши, скільки зусиль доведеться докласти, щоб затишно там облаштуватися, цю ідею покинув. У своєму ж будинку він мав усе необхідне.

Він сидів у вітальні, слухаючи симфонію «Юпітер» Моцарта [23] Симфонія № 41 — остання симфонія Вольфґанґа Амадея Моцарта (1756–1791), яку також називають «Юпітер». Ця назва не є авторською — уперше вона з’явилась у фортепіанному перекладі Йоґанна Селмона. й розмірковуючи, з чого б і де краще розпочати замислений ним дослід.

Певні подробиці він уже знав, але то була лише верхівка айсберга. Розгадка крилась у чомусь іншому. Можливо, вона була на самій поверхні, а він був не в змозі цього осягнути. Йому не вистачало знань, щоб побачити повну картину.

Та де ж їх шукати?

Він непорушно сидів у кріслі, у правій руці тримаючи запітнілу склянку, втупивши погляд у шпалери.

Це був краєвид Канади: густий північний ліс, оповитий таємницею зеленавих сутінків, незворушний та відчужений, заповнений тишею безлюдної природи. Він вдивлявся в цю беззвучну зелень і віддавався роздумам.

Що, коли повернутися назад? Можливо, розгадка криється десь у минулому, у потаємній щілині пам’яті. «Повернись назад, — звелів він своєму розуму, — прямуй у минуле».

Від самої згадки про ті дні його серце облилося кров’ю.

Уночі знову здійнялася піщана буря. Шалено вируючи, вітер намів повний дім піску, який просочувався крізь усі шпарини, проникаючи крізь штукатурку, мов крізь сито. На поверхнях меблів по всіх кімнатах лежав тонкий шар пилюки. Занесений до спальні, пил дрібною пудрою осідав у їхньому волоссі та на повіках, забиваючись під нігті, проникаючи у кожну пору тіла.

Півно`чі він не змикав очей, дослухаючись до звуку утрудненого дихання Вірджинії. Та крім скрипучого голосіння бурі годі було щось розчути. Якийсь час на півдорозі між сном і дійсністю він марив, що велетенські жорна затисли будинок, повільно шліфуючи його, від чого той здригався та скрипів.

Він ніяк не міг звикнути до піщаних бур. Шкрябання піску та свистячий звук вихорів постійно зводили його з глузду. Мінливі та непередбачувані, бурі позбавляли його будь-якої змоги пристосуватися. Коли вони здіймалися, він проводив безсонні, тривожні ночі, а на ранок, змучений тілом та душею, плентався на фабрику.

А ще він постійно непокоївся за Вірджинію.

Десь о четвертій ранку він пробудився від бентежного сну, відчувши, що буря скінчилася. Дзвінка тиша наповнила кімнату.

Він роздратовано присів на ліжку, щоб поправити розхристану піжаму, коли зауважив, що Вірджинія не спить. Вона лежала на спині, вдивляючись у стелю.

«Щось трапилося?» — пробурмотів він заспано.

Вона промовчала.

«Люба?»

Її очі повільно повернулися до нього.

«Нічого, — відповіла вона, — спи далі».

«Як ти почуваєшся?»

«Так само».

«А-а».

Якусь хвилю він лежав, роздивляючись її.

«Що ж», — промовив він, перевернувся й заплющив очі.

Будильник озвався о шостій тридцять. Зазвичай Вірджинія прокидалась і вимикала його, а коли цього не сталося, він потягнувся через неї та клацнув вимикачем. Вона й далі лежала, дивлячись у стелю.

«Що таке?» — стурбовано спитав він.

Вона глянула на нього, труснувши головою.

«Не знаю, — сказала вона. — Просто не можу заснути».

«Чому?»

Вона нерішуче зітхнула.

«Досі почуваєш слабкість?» — спитав він.

Вона спробувала звестися, та не змогла.

«Лежи, люба, — сказав він. — Не ворушись». Він поклав долоню їй на чоло. «Жару в тебе немає», — проказав він.

«Та я не хвора, — мовила вона. — Просто… стомилася».

«Ти зблідла».

«Знаю. Виглядаю, наче примара».

«Не підводься», — сказав він.

Та вона все одно встала.

«Не хочу залежуватися, — сказала, — ти вдягайся. Зі мною все буде в порядку».

«Полеж іще, якщо нездужаєш, люба».

Ніжно взявши його за долоню, вона усміхнулася.

«Зі мною все буде гаразд, — сказала вона, — збирайся».

Поки він голився, почув, як вона прочовгала повз ванну у своїх капцях. Відчинивши двері, він стежив, як вона неквапливою ходою, трохи зашпортуючись, перетинала вітальню. Він повернувся до ванної, скрушно хитаючи головою. Їй варто було залишатись у ліжку.