Річард Метісон - Я — легенда

Весь умивальник був вкритий піщаною курявою. Клята пилюка була всюди. Зрештою він був змушений натягти тент над ліжком Кеті, щоб пил не потрапляв їй в очі. Один край тенту він прибив до стіни над ліжком, звісивши його над ним, а інший прив’язав на два гачки до кутів ліжка.

Добре поголитися не вийшло, бо в мило забилася пилюка, а часу милитися вдруге він уже не мав. Умившись, він витяг чистий рушник із шухлядки й витерся.

Перед тим як іти вдягатися, він зазирнув у кімнату Кеті.

Вона ще й досі мирно спала — маленька білява голівка лежала на подушці, а щічки порожевіли від сну. По поверхні тенту він провів пальцем, на якому залишився сірий шар пилу. З огидою труснувши головою, він вийшов з кімнати.

«Я сподіваюся, що колись ці бурі нарешті скінчаться, — проказав він, зайшовши до кухні через десять хвилин. — Я певен…»

Він спинився на півслові: зазвичай вона була біля плити, смажила яйця чи французькі тости, готувала млинці або каву. Сьогодні ж вона сиділа за столом. Плита, не рахуючи кави, що закипала в чайнику, стояла порожня.

«Серденько, якщо тобі зле, повертайся до ліжка, — сказав він їй. — Сніданок я собі й сам можу зготувати».

«Усе гаразд, — відповіла вона. — Я просто відпочиваю. Вибач. Зараз я підсмажу тобі яєць».

«Сиди, — відказав він. — Я дам собі раду».

Він підійшов до холодильника й відчинив дверцята.

«Я б хотіла знати, що воно таке, — сказала вона. — Половина людей у кварталі підчепила те саме, і ти кажеш, що понад половина робітників на фабриці не вийшли на зміну».

«Може, це якийсь вірус», — відповів він.

Вона струснула головою: «Не знаю».

«З усіма цими бурями, надокучливими комарами, а тепер іще й із цим недугом життя хутко перетворюється на халепу, — сказав він, наливаючи собі помаранчевого соку з пляшки. — Про вовка промовка».

Він виловив зі склянки дрібну крупинку.

«Як, у дідька, вони потрапляють у холодильник, я, напевне, довіку не збагну», — сказав він.

«Мені не треба, Бобе», — промовила вона.

«Не хочеш соку?»

«Ні».

«Тобі треба вітаміни».

«Ні, дякую, коханий», — промовила вона, силкуючись усміхнутися.

Він поклав пляшку назад у холодильник і всівся зі склянкою навпроти неї.

«Тобі не боляче? — спитав. — Болю в голові, ще десь немає?»

Вона повільно похитала головою.

«Хотіла би я знати, що зі мною таке», — сказала.

«Зателефонуй сьогодні лікареві Бушу».

«Неодмінно», — сказала вона, підводячись. Він накрив її долоню своєю.

«Ні, ні, серденько, сиди», — сказав він.

«Але мені немає чого тут сидіти».

Голос її звучав розлючено. Такою вона була, скільки він її знав. Варто було їй занедужати, як вона відразу ставала дратівливою. Хвороба надокучала їй. Будь-яку недугу вона розцінювала як особисту образу.

«Та припини, — сказав він, підводячись і собі. — Я допоможу тобі дістатися ліжка».

«Ні, дай мені спокійно посидіти тут із тобою, — сказала вона. — Я повернусь у ліжко, коли Кеті вже піде до школи».

«Ну добре. Може, ти чогось хочеш?»

«Ні».

«Як щодо чашки кави?»

Вона похитала головою.

«Тобі стане лише гірше, якщо не поїси», — сказав він.

«Я просто не голодна».

Він допив сік і встав посмажити собі декілька яєць. Розбив шкаралупи об краєчок пательні й вилив їх уміст досередини, де вже грівся розтоплений беконний жир. З шухлядки дістав хліб і повернувся з ним до столу.

«Давай мені. Я поставлю його в тостер, — сказала Вірджинія. — А ти стеж за… О Боже!»

«Що таке?»

Докладаючи зусиль, вона махнула перед собою рукою.

«Комар», — скорчивши гримасу, проказала вона.

Він підійшов до неї і за якусь мить двома долонями прибив його.

«Комарі, — сказала вона, — мухи, ще й піщані блохи».

«Ми вступаємо в еру комах», — сказав він.

«Це не смішно, — відповіла вона. — Вони хвороби розносять. Треба повісити сітку над ліжком Кеті».

«Знаю, знаю, — відповів він, повернувшись до плити та нахиливши пательню, від чого гарячий жир залив яйця. — Я все збираюся це зробити».

«А ще я не думаю, що спрей на них хоч якось діє», — додала Вірджинія.

«Не діє?»

«Ні».

«Господи, ми ж наче найкращий з асортименту вибирали».

Він виклав яйця на тарілку.

«Певна, що не хочеш кави?» — перепитав він.

«Ні, дякую».

Він сів, і вона простягла йому тост із маслом.

«Хай йому грець, я сподіваюся, що ми собі не наплодили расу супержуків, — сказав він. — Пам’ятаєш оту породу величезних коників, яку знайшли в Колорадо?»

«Так».

«Може, комахи цей… Як то називається? Мутують».