Річард Метісон - Я — легенда

«Яка зручна відмовка, так, Невілле? Ой, та закрийся ти вже».

Але затримуватися біля неї довше, ніж потрібно, він не збирався. Прив’язавши її до стільця, він пішов у гараж і возився з авто. Жінка була вдягнена в подерту чорну сукню, тож, коли вона дихала, занадто багато було видно. Чого очі не бачать, того й серцю не жаль… він знав, що то брехня, але визнавати цього не хотів.

Нарешті, змилостивившись, настала ніч. Він замкнув гараж, повернувся до будинку, зачинив вхідні двері, замкнувши їх на засув. Після цього наповнив собі склянку і всівся на дивані навпроти жінки.

Зі стелі прямо навпроти її обличчя звисало розп’яття. О шостій тридцять її очі розплющилися. Це сталося вмить, наче у сплячої людини, на котру по пробудженні чекала важлива робота; без жодної невизначеності, одним рішучим рухом, знаючи, чого вона прагне.

Побачивши перед собою розп’яття, вона вмить відвела очі, хапаючи ротом повітря та здригаючись усім тілом.

— Чому ти його боїшся? — запитав він, здригнувшись од власного голосу, що розвіяв таку звичну мовчанку.

Мить її погляд був прикутий до нього, від чого тілом забігали мурашки. Її очі блищали, а язик повільно облизав червону від крові губу, наче жив окремим життям.

Вона вигнулася тілом, наче намагаючись дотягтися до нього. Гортанне гарчання вирвалося з її горлянки, мов у пса, якому жбурнули кістку.

«Розп’яття, — нервово проказав він. — Чому ти його боїшся?»

Її пута натяглися до межі, руки нишпорили з обох боків стільця. Годі було чекати якихось слів, лише різке, утруднене дихання. Її тіло викручувалося на стільці, а погляд упивався в нього.

«Розп’яття…» — загарчав він розгнівано.

Рвучко підскочив на ноги, склянка впала й покотилася підлогою. Чіпко вхопивши мотузок, він розмахував розп’яттям перед її обличчям.

Злякано загарчавши, вона відсахнулася, втиснувшись у стілець.

«Дивись на нього!» — закричав він до неї.

З неї вирвався звук нажаханого виття. Її погляд скажено забігав кімнатою, зіниці звузилися до дрібнесеньких тьмяних цяток.

Він ухопив її за плече, миттю відсахнувши руку. З рваних ран на руці заструменіла кров.

Його шлунок скрутився. Він знову простягнув руку, цього разу з силою вдаривши її в щоку, від чого її голова відкинулася вбік.

Через десять хвилин він викинув її тіло з ґанку. Він так і стояв перед дверима, важко дихаючи. Крізь звукоізоляцію він почув ледь розбірливий звук штовханини за дверима: вони, немов шакали, боролися за її рештки.

Потім він пішов до ванної й залив спиртом рани від укусів, відчуваючи несамовите задоволення від болю, що обпікав його плоть.

Невілл нагнувся й загріб правою рукою жменю землі. Він просівав її крізь пальці, кришачи темні грудки на піщану труху. «Як багато з них, — розмірковував він, — спить у землі, згідно з легендами?»

Він похитав головою. Надзвичайно мало.

Звідки ж тоді пішло повір’я?

Він заплющив очі, відчуваючи, як земля повільно вислизає з його руки. Чи була на це відповідь? Якби він лиш міг пригадати, чи існує зв’язок між тими з них, хто спав у землі, і тими, хто повернувся після смерті. Тоді б він міг усерйоз теоретизувати з цього приводу.

Але пригадати він не міг. Ще одне запитання залишилося без відповіді, вкотре. На додачу до запитання, що виникло в нього напередодні ввечері.

Що б трапилося з вампіром-мусульманином, якби він зустрів розп’яття?

Звук його власного сміху, більше подібного до гавкоту, розітнув ранкове повітря, злегка його налякавши: «Господи, я вже й не згадаю, як давно сміявся, аж забув, як це». Звук видався схожим на гавкання хворого собаки. «Що ж, це те, чим я став, ні? — вирішив він. — Дуже хворим собакою».

Зранку, близько четвертої, здійнялася млява піщана буря. Дивина, як це збурило в ньому спогади. Вірджинія, Кеті, усі ті жахливі дні…

Він обірвав себе. Ні, ні, це було надто небезпечно. Саме спогади про ті дні штовхали його до пляшки. Він змушений миритися з теперішнім.

Він знову замислився, чому вирішив продовжувати боротьбу. Либонь, подумав, немає ніякої чіткої причини. Я просто занадто тупоголовий, щоб з усім цим покінчити.

«Ну, — він поплескав у долоні з удаваною рішучістю, — що ж далі?» Він роззирнувся навколо, наче серед безмовної Сімарон-стрит щось так і чекало на нього.

«Гаразд, — зопалу вирішив він, — подивимося, чи частина про проточну воду правдива».

Він закопав під землею шланг, під’єднавши його до дерев’яної діжки. Вода надходила до діжки, витікаючи крізь інший отвір у шланг, який, у свою чергу, спрямовував її під землю.