Річард Метісон - Я — легенда

Олівер Гарді, що гепнувся на спину від влучної кулі. Олівер Гарді, який завжди просив ще, хай там що. Його шматували кулі, кололи ножі, переїжджали авто, чавили падаючі димарі та човни, його топили у воді та шпурляли крізь труби. А він завжди повертався, терплячий і потолочений. Ось ким насправді є Бен Кортман — бридким злісним Олівером Гарді, відлупцьованим і стражденним.

Господи, але ж наскільки це кумедно!

Він не міг зупинити сміх, бо це було щось більше за сміх: це було полегшення. Його щоками заструменіли сльози. Склянка в руці тряслася так сильно, що він весь облився випивкою, від чого лиш дужче сміявся. Склянка впала, покотившись килимом, коли його тіло засмикалося від спазмів невтримних радощів, а кімната наповнилася хрипким нервовим сміхом.

Згодом він заплакав.

Він заганяв його в черево та плечі. У шию — одним точним ударом киянки. У ноги та руки, але результат завжди був той самий: струмені крові, слизької та багряної, що пульсували на блідій плоті.

Йому здавалося, що він знайшов відповідь. Вони конали від утрати крові: їх убивав крововилив.

Але по тому він знайшов жінку в маленькому біло-зеленому будинку і загнав у неї кілок, від чого її тіло на очах почало розкладатися — від несподіванки він сахнувся й виблював свій сніданок.

Коли йому покращало і він зміг знову на неї глянути, він побачив на покривалі лише розмиту пляму, на вигляд як мішанина солі та перцю; вона була розміром з саму жінку. Він уперше бачив щось подібне.

Приголомшений побаченим, він покинув будинок, ледве ступаючи тремкими ногами, і заліз до авто, де просидів з годину, спорожнивши флягу до дна. Але навіть випивка не змогла відігнати побаченого.

Усе сталося настільки швидко. Звук киянки дзвенів у вухах, а його досі переслідувала та сама картина — як жінка зогнила за якусь мить.

Він пригадав свою давню розмову з одним негром на фабриці. Той добре знався на нюансах поховальної справи [31] Поховальна справа (mortuary science) — у США це навчальна дисципліна, яку, зокрема, викладають у коледжах. й розказав Робертові Невіллу про мавзолеї, де людей зберігали у вакуумних шухлядах і ніколи не змінювали їхньої пози.

«Але варто лише впустити трохи повітря, — казав негр, — і пуф! — від них залишається сама пляма, що на вигляд як мішанина солі й перцю. Отак-от!» Із цими словами він клацнув пальцями.

Значить, жінка вже давно мертва. Можливо, спало йому на думку, вона одна з вампірів, з яких почалася чума. Хіба Всевишній знає, скільки років вона дурила смерть.

Того дня, як і в подальші дні, він був надто знервований, щоб чимось зайнятися. Залишався вдома й напивався до безпам’ятства, а купи трупів на газоні більшали, а будинок ставав дедалі занедбанішим.

Днями він сидів у кріслі з випивкою і думав про ту жінку. І, хоч як сильно намагався і як багато випивав, він не міг покинути думати про Вірджинію. Марив, як заходить до склепу, піднімаючи кришку домовини.

Йому здавалося, що він підхопив якусь заразу, його тіло безперестанку лихоманило, він почувався млявим та хворим.

Це так вона тепер виглядала?

Ранок. Осяяну сонцем тишу порушує лише хор птахів, що виспівують на деревах. Навіть найлегший вітерець не віє. Застигли непорушно барвисті квіти навколо будинку, кущі та темнолистий живопліт. Хмарою повисла над Сімарон-стрит мовчазна спека.

Серце Вірджинії Невілл спинилося.

Він сидів біля неї на ліжку, вдивляючись у її бліде обличчя. У своїй руці він тримав її пальці, гладячи їх. Його тіло було непорушною, жорсткою, збайдужілою брилою з крові та плоті. Його очі не кліпали, вуста стислися в незворушну лінію, а дихання було таким повільним, що, здавалося, він і не дихає зовсім.

У голові йому перемкнуло.

У ту ж мить, коли серцебиття під його тремкими пальцями обірвалось, осердя його мозку враз скам’яніло, ширячи навсібіч зубчасті хвилі затвердіння, доки голова, мов камінь, тягарем не лягла йому на плечі. Повільно, на тремких ногах він опустився на ліжко. Тепер десь у невиразних глибинах павутиння думок він шукав розуміння, як він ще в змозі отак просто сидіти, чому розпач не розчавив його об землю. Та прострація так і не настала. Час застиг, підвішений на гаках. Усе завмерло в нерухомості. Разом із Вірджинією, здригнувшись, завмерло його життя та весь світ.

Так минуло тридцять хвилин, потім сорок.

Тоді поволі, наче споглядач, який опинився в чужій плоті, він відчув, як його тіло здригається. Воно не просто посмикувалося, здригався не окремий нерв чи м’яз. Відчуття було всеосяжним. Тіло здригалося без упину, суцільний клубок оголених нервів, позбавлений волі. Розумом, його жалюгідними вцілілими залишками, він усвідомлював, що відбувається.