Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Може, Пегас тільки симулював смерть. Мабуть, я несподівано застукав його, і він прикинувся мертвим… А коли я пішов з лабораторії, він утік і тепер десь ховається. Пантрує на мене, щоб назавжди позбутися небезпечного свідка, щоб докінчити свою диявольську справу…

Я погасив ліхтарик і скорчився в кутку. Тут до мене ніхто не підійде ззаду, і в разі нападу буде добре видно всю кімнату.

В кімнаті було не зовсім темно. Очі незабаром призвичаїлись до тьмяного, ледве помітного світла, яке виходило з невідомого джерела і заповнювало все приміщення.

Час минав, я напружено прислухався, проклинаючи стривожене серце. В скронях гарячковим ритмом пульсувала кров; голова моя скоро перетворилась на повний дзижчання вулик. Холод проймав до кісток.

Нарешті я отямився. Не буду боязко чекати. З невидимим ворогом погано воювати; я повинен пробитися до денного світла.

Раніше ніж дійти цього рішення, я побачив, що ліхтарик у мене горить і я міцно стискаю тремтячою рукою металевий прут, яким дві години тому знищив захисну скляну стіну Пегасового ложа.

Я рішуче пішов до виходу з лігва. В лабіринті ходів та підвальних закутків мене лякав найменший шурхіт, який я сам і створював.

Ще кілька поквапливих кроків — і я пірнув у надвечірнє тепле повітря; почуття пригніченості миттю зникло. Мені хотілося торжествувати, і здавалося, що навіть кам’яні горлиці на гербі біля входу миролюбно затуркотіли. Я відчув щось схоже на пережите багато років тому, коли був звільнений з концентраційного табору.

Однак я скоро потверезішав.

«Пегас може переслідувати мене й на вулиці, — подумав я. — Допомоги чекати немає звідки, бо місто безлюдне. Але чому ж? Куди поділися мешканці Малої-Страни? Що трапилось? Адже не вимерла вся Прага?» — міркував я по дорозі до редакції. Тільки там я міг одержати відповідь на всі ці загадки.

Я поспішав Ностицевою вулицею і весь час озирався, боячись переслідування Пегаса. У спустілому місті людині таки моторошно.

Може, вся Прага евакуйована? Ця думка мене так приголомшила, що біля Ностицевого палацу я навіть зупинився.

Звідкись почувся дитячий спів. Чи це мені тільки здалося? Ні, справді, десь недалеко наспівує дитина.

На сходах, що вели до аркади, я помітив трирічну дівчинку.

Два камінці — камінець… три камінці — вогник… — співала вона, мабуть, тільки що складену пісеньку. Маля дбайливо розкладало камінці, витягаючи їх з кишені фартушка.

Дядю, йди зі мною гратись! — покликала дівчинка, побачивши мене.

«Нарешті жива істота! — зрадів я. — Раз тут дитина, значить, близько й матір…»

Дівчинко, а де твоя мама?

Я не дівчинка, а Єва! — заперечила вона.

Ну, гаразд, Євочко… — засміявся я з полегкістю. — Ти тут живеш?

Що ви! — проспівала дівчинка. — Я живу там! — показала вона кудись у простір.

Десь тут напроти? — вивідував я.

Що ви! Там далеко, за мостом!

За мостом через Влтаву?

Так, за Карловим мостом.

А де твоя мама? Пішла до магазину?

Що ви! — покрутила вона голівкою. — Мамуся дома.

Ти тут сама? Хто тебе привів сюди?

Я втекла! — похвалилася Єва. — Тільки ти не кажи нікому!

Отже, ти втекла… Так, так… І далеченько… Ходімо, я проведу тебе додому. Мама, певно, турбується,

Ти знаєш, де я живу? — здивувалась дівчинка. — Я тепер сама не знаю, як іти.

Я теж не знаю, але якось знайдемо її.

Вона охоче поклала своє рученятко в мою долоню, і ми вийшли на залитий сонцем майдан.

Раптом я почув незвичне гудіння. Зупинився і прислухався. Гудіння голоснішало й наближалось.

Не бійся, дядю, це літаки! — втішила мене Євочка, побачивши моє занепокоєне обличчя.

Справді, над Мікулашським храмом високо в небі заблищав перший літак, за ним ще і ще, — швидкі, якісь незвичайні літаки.

Кілька секунд я дивився на них у заціпенінні. Це були скоріше не літаки, а балістичні ракети — гостроносі, куцокрилі… І прямували вони просто на нас!

Війна! — прошепотів я з жахом. — Атомна атака… Тому евакуйовано Прагу! На якусь мить ноги зрадили мене. Грізна примара вогняної смерті та жахливих страждань пригнули мене до землі. Серце і горло стиснули палючі кліщі страху.

Євочка дивилася на мене своїми великими очима і тихо схлипувала. Вона не розуміла, що трапилось.

Її погляд примусив мене отямитись. Я схопив дівчинку на руки і помчав до найближчого будинку. Пробігши темним коридором до маленького дворика, куди лише інколи зазирало сонце, я швидко оглянувся. В кутку під балконом темніли старовинні, окуті залізом, двері. Я рішуче відчинив їх і шугнув у підвал.