Володимир Бабула - Погляд у майбутнє

Гей, хто-небудь є тут? — насилу видавив я. Але ж це не мій голос!. І звідки це глухе відлуння?

Проклятущі коники начебто затихли на мить.

Намагаюся підвестись, але зробити це дуже важко. Мені здається, що я засуваю голову в розжарену піч.

Ледве зігнув ноги, зачепив якусь скриньку. З неї вихопився конус проміння, яке невисоко наді мною намалювало блідо-зелену пляму. І знову чую нез’ясовне відлуння, що продиралось крізь обтяжливу, хворобливу імлу. Конус світла перетворився на мить у кратер вулкана…

А голова болить так нестерпно…

Де ж я? І чому тут лежу?

Коники та горобці пострибали кудись, їх монотонні пісні долітають здалеку. Не бачу нічого, крім ліхтарика з цівкою тьмяного світла.

Голова даремно наказує рукам оволодіти ліхтариком, єдиною ознакою реальності оточуючого.

Ні, це не сон, це дійсність, я вже переконуюсь у цьому, — міцно стискаю пальцями ліхтарик. Він засліплює мене, але я не зводжу з нього очей. Кров стукає у скронях. Насилу обертаю ліхтарик. Очі з великим зусиллям сприймають тремтячі образи.

Стіл з цілим рядом екранів…

Де ж я бачив оцей стіл?. Ага, вже знаю — в Пегаса! Я в підземному лігві Пегаса…

Як з котушки магнітофона потяглися, змотуючись, спогади.

Біля цього стола я стояв, коли Пегас оглушив мене електричною іскрою.

Може, він хотів мене вбити, щоб я не виказав таємницю? Або вирішив ув’язнити?. Лишить помирати від голоду та спраги чи годуватиме з ласки, як в’язня?

Я затремтів від цих думок. Краще б убив одразу!

Єва, мабуть, хвилюється, чекаючи на мене. Коли б їй спало на думку звернутися до органів державної безпеки! Пегас буде змушений признатись.

Не знаю, скільки часу я лежав на підлозі у заціпенінні, напружено обмірковуючи своє становище. Нарешті сили до мене повернулись настільки, що я сяк-так підвівся і почав оглядати свою в’язницю.

Як і слід було сподіватися, двері до підземного коридора були замкнені. Я поповз уздовж стіни, аж доки не наткнувся на другі двері, яких раніше не помічав: вони були приховані високим щитом з безліччю електричних реле. Після кількох безрезультатних спроб я нарешті ухопився за мідну ручку. Чудово, рухається! Пегас, мабуть, забув про них — відчинилися!

За дверима повисла густа блакитна імла: здавалося, весь простір був сповнений дрібних осяйних часточок. Ліхтарик незабаром допоміг мені зрозуміти, що я потрапив до невеликого приміщення, обладнаного так, як і сусідня лабораторія. З однієї в’язниці я просто перейшов до іншої. Моя отупіла думка не хотіла цього збагнути. «Геть, геть звідси!» — наказувала вона мені вперто.

Я знову обрав шлях понад стіною, в смертельній тривозі обминаючи чудні конструкції та розподільчі щити. Я боявся кожного контакта і кожної дротини, — хто його знає, де чекає на мене нова пастка! Мені було моторошно і часом починало ввижатися, що з усього цього хаосу котушок, панелей та конденсаторів зловісно посміхається до мене Пегасова примара — голем. У кутку затхлої камери я несподівано наткнувся на скляну перегородку. Підсвідомо відсахнувся, потім обережно дослідив перепону. Раптом руки мої заклякли, серце стислось. За склом при світлі ліхтарика я побачив Пегаса. Він лежав горілиць на якомусь незвичайному, ніби операційному столі. Його руки були складені на грудях, очі заплющені, здавалося, ніби він замислився.

Як не дивно, але у мене в голові раптом прояснилось. Лють охопила і, мов розжарена іскра, промчала втомленим тілом. Відчуваючи, як до мене повертаються сили, я почав шалено стукати в перегородку:

Вставайте, докторе Пегасе! Не час відпочивати! Я все ще тут і живу. Живу, чуєте?!

Смертельно бліде обличчя не поворухнулось. Під ногами в мене дзенькнула металева річ. Не довго думаючи, я одним ударом розбив скляну стіну, засипавши себе склом, наче снігом.

Нахилившись над Пегасом, я побачив, що він посміхається тією ж презирливою посмішкою, яка так міцно в’їлась мені в пам’ять.

Я схопив його за руки, щоб струснути, і зупинився. вражений. Це були не руки; це були скоріше гіпсові зліпки, — холодні й важкі. Квапливо приклавши вухо до грудей, я уважно прислухався. Він не дихав. І тільки тепер я збагнув: переді мною лежить мертвяк!

Приголомшений, я сів просто на всіяну скалками підлогу. Пережите видавалось мені нереальним. Як я потрапив у таку жахливу ситуацію? Хто вбив Пегаса? Скільки часу я сидів в цьому підземеллі? І чи не я, будучи в нестямі, став убивцею Пегаса?

«Може, він ще не вмер. Може, ще є надія на порятунок, — заспокоював я сам себе. — Треба негайно щось робити».