Владимир Кучмук - Програмування на мові Довіря

Він зробив невеличку паузу.

— Практично вибори проходять, як завжди. Створюються списків виборців; в день голосування виборці приходять на виборчу дільницю; пред'являють відповідні документи; отримують виборчі бюлетені; заходять у кабінку; знімають захисний шар з номерів на другій частині та ставлять відмітку свого вибору на другій та третій частинах; розділяють частини та кидають другу частину бюлетеня до урни, а третю частину залишають собі для контролю; по закінченні часу виборча комісія підраховує голоси; виборча комісія приймає протокол, в якому перелічуються номери тих, хто проголосував «за» і номери тих, хто проголосував «проти»; цей протокол передається у комісію вищого рангу і друкується у місцевій пресі з указанням номерів «за» та «проти». Виборець може не тільки перевірити правильність свого вибору, а й може оскаржити проведення виборів на дільниці, у випадку спроби фальсифікації.

— Ця система значно краща за існуючу, — сказав Володимир Іванович. — Але не виключено, що влада може купувати виборців, які навмисне будуть робити різні відмітки у другій та третій частинах. З метою подальшого оскарження результатів виборів.

— Слушне зауваження, — погодився Андрій Васильович. — Але можна прийняти закон, яким встановити межу фальсифікації. Тобто, якщо кількість зіпсованих бюлетенів буде впливати на результат виборів, тоді вибори вважати такими, що не відбулись і проводити перевибори.

— Але ніяка влада ніколи не прийме такого закону, — сказав Костянтин Корнійович.

— І не говорить, — зітхнула Віра Іванівна.

— Сашко також пропонував введення зворотного зв'язку, але вже після виборів, — продовжив Костянтин Корнійович. — Він хотів вимкнути механізм використання грошей у передвиборчому процесі шляхом введення механізму про автоматичний відклик депутата, у разі невиконання їм своїх обіцянок протягом виконання обов'язків. Кандидат в депутати перед виборами повинен представити виборцям загальну програму виконання обіцянок з розбивкою по кварталам, і будь-який виборець його округу повинен мати право поставити питання про автоматичний відклик депутата на підставі невиконання програми перед відповідною радою.

— Ви забуваєте про українську політичну дійсність: всі без винятку українські партії протинародні. І це дуже легко довести, — продовжив політичну тему Володимир Іванович. — Подивиться самі: у Верховній Раді представлена значна кількість партій та партійок. Якщо я не помиляюсь, то всі вони захищають народні інтереси, і, особливо, перед черговими виборами. Деякі з партій навіть можуть похвалитись регіональними представництвами, районними комітетами тощо.

— А КПУ? — запитала Наталя Костянтинівна.

/* КПУ — комуністична партія України.*/

— А КПУ, — різко зреагував Володимир Іванович. — Найпротинародніша партія колишніх союзних бюрократів. Її протинародність в тому, що частина її колишніх членів забажала додати до влади сили владу грошей, а інша частина, яка не встигла використати момент, тепер здіймає чи не найбільший галас у тій же самій Верховній Раді. Вам добре відомо, що на момент розпаду СРСР в компартії налічувалось близько вісімнадцяти мільйонів членів. І жоден з них, підкреслюю, жоден, тоді не піднявся на захист комуністичних ідей. А ось зараз, демократичних умовах, з телерадіобалаканиною у них все у повному порядку. Вони вносять на розгляд Ради проекти законів, про які заздалегідь відомо, що вони не будуть прийняті. Єзуїтство цієї поведінки в тому, що подібні проекти вносяться тільки тоді, коли партія при владі, а в іншому випадку — це свідома затяжка часу; бюрократична відмітка, мовляв, «бачите як ми боремось». Але подивимось трохи назад у часі: попередники сучасних комуністів, соціал-демократи, керовані Володимиром Ульяновим, добре розуміли поточні політичні моменти. Вони трибуну царської Державної Думи використовували лише як трибуну для політичних заяв та запитів. А ось основну свою роботу вони вели в усіх легальних організаціях: профспілках, народних домах, клубах, страхових установах. Підкреслюю, роботу, а не балачки. А наші бюрократи від комуністичної ідеї не хочуть, не можуть і ніколи не будуть використовувати вже набутий досвід своїх попередників! Вони намагаються «спілкуватися» з народом через трибуну Верховної Ради, газетки та мітинги у великих містах! Паразитуючи на ностальгічних настроях пенсіонерів, вони панічно бояться спілкуватись та працювати з живими, реальними робітниками в колективах. Що це, як не зрада ленінських засобів боротьби? Дрібні політиканчики замість теорії розвитку сучасного комуністичного руху підсовують нам ідею реанімації СРСР. Наяву маємо ідеологічну зраду.