Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

Простирадло Томас тримав лівою рукою, а правою підхопив і перекинув через плече мішок з припасами. Вони домовилися з Арисом нести мішок по черзі, змінюючись раз на півгодини. Крок по кроку колона наближалася до покинутого міста, мабуть, віддаючи підступному сонцю по дню життя за кожні сто ярдів.

Якийсь час ішли мовчки. Нарешті Томас вирішив заговорити:

— Отже, ти раніше не чув про Терезу?

У відповідь Арис кинув на нього гострий погляд. Томас поставив питання не надто ввічливо, з ноткою докору в голосі. Але він не відступав.

— То чув чи ні?

Арис знову перевів погляд уперед, але було в цьому щось дуже підозріле.

— Ні. Не чув. Не знаю, хто така Тереза і куди поділася. Та принаймні вона не померла на твоїх очах.

Це був наче удар під дихало, але чомусь хлопчина дедалі більше подобався Томасові.

— Розумію, вибач, — озвався він і перегодя поставив наступне питання: — Ви були дуже близькі? Як, кажеш, звали твою подругу?

— Рейчел, — озвався Арис і замовк, і Томас навіть вирішив, що розмову закінчено, проте за мить хлопець провадив: — Ми з нею були не просто близькі. Багато чого сталося. До нас поверталася пам’ять. Та й додалося нових пам’ятних моментів.

Коли б Мінхо почув останню фразу, то, мабуть, надірвав би живота від сміху, але Томасові ці слова видалися страшенно сумними. Він відчував, що слід би щось сказати — запропонувати якусь розраду.

— Розумію. І в мене на очах помер близький друг. Як згадаю про Чака, то вмить скаженію. Якщо ж те саме вчинили з Терезою, то їм мене не зупинити. Нікому не зупинити. Уб’ю всіх.

Томас зупинився, а разом з ним і Арис. Він сам був вражений, що ці страшні слова зірвалися з вуст. Здавалося, Томасом заволодів хтось інший і вимовив їх за нього. Втім, Томас саме так і почувався. Саме так.

— Як ти вважаєш…

Не встиг він договорити, як закричав Казан. Він на щось указував.

За мить уже Томас помітив те, що привернуло увагу кухаря.

Далеко попереду, дорогою від міста, назустріч глейдерам мчали дві постаті, й у спекотному мареві їхні темні силуети нагадували примар, під ногами в яких аж курилося.

Томас утупився у двох незнайомців. Він відчував, що й інші теж витріщилися на них, наче за якоюсь нечутною командою. Попри неймовірну спеку, Томаса кинуло в дрож. Він і сам не зрозумів, чого злякався незнайомців: глейдерів удесятеро більше, — але цей страх неможливо було відігнати.

— Станьте щільніше, — наказав Мінхо. — І в разі чого будьте готові натовкти пики цим шлапакам.

У мареві неможливо було розгледіти незнайомців, поки ті не опинилися десь за сотню футів. Роздивившись їх як слід, Томас напружився. Він добре пам’ятав психів, які намагалися вдертися у заґратовані вікна, проте ці люди налякали Томаса по-іншому.

Незнайомці зупинилися приблизно за дюжину футів од гурту. Один з них був чоловік, друга — судячи з постави — жінка, хоча статури вони були приблизно однакової: обоє високі й жилаві. Голови вони замотали бежевим ганчір’ям, залишивши нерівні щілинки для очей і носа. Одяг був чимось подібний до зашкарублих шматин, зшитих разом і подекуди перемотаних брудними смужками джинсової тканини. Оголеними на палючому сонці лишилися хіба кисті рук, червоні, порепані та вкриті струпами.

Незнайомці дивилися на глейдерів, важко сапаючи, наче хворі пси.

— Хто ви такі? — запитав Мінхо.

Двоє мовчки стояли перед глейдерами. Груди здіймалися й опускалися. Томас роздивлявся їх з-під свого імпровізованого каптура. Як узагалі хтось може бігати в таку спеку й не загинути від теплового удару?

— Хто ви такі? — повторив Мінхо.

Так і не відповідаючи, незнайомці розділилися й пішли в обхід гурту. Очима вони крізь прорізи в пов’язках, які нагадували обмотки мумій, невідривно стежили за хлопцями. Чужаки наче примірялися, готуючись до атаки. Від неможливості тепер тримати в полі зору обох, Томас напружився ще сильніше. Нарешті вони замкнули широке коло позаду гурту і завмерли, і Томас розвернувся знову до них лицем.

— Нас значно більше, — попередив Мінхо, проте у голосі лунав відчай. Знову хлопцям щось загрожує! — Кажіть! Розповідайте, хто ви такі.

— Ми психи.

Ці два слова гортанно і злобно прозвучали з вуст жінки. Невідомо чому вона вказала рукою в бік міста.

— Психи? — перепитав Мінхо, проштовхуючись до чужинців. — Як ті, що ломилися до нас у дортуар кілька днів тому?

Безглузде запитання. Ці двоє навряд чи розуміють, про що Мінхо каже. Зрештою, глейдери подолали вже чималу відстань, та ще й пройшли прямтранс.