Джеймс Дешнер - Випробування вогнем

— Томасе, Ньюте! — гукнув він через плече. — Ходімо! Ми втрьох виліземо перші.

Обмінявшись поглядом із Ньютом, Томас прочитав у очах товариша страх і цікавість водночас. Готовність рухатися далі. Те ж саме відчував і він сам. Соромно було зізнаватися, але зараз будь-що здавалося кращим, ніж те, що трапилося з Вінстоном.

— Ходімо, — промовив Ньют таким тоном, ніби вибору не залишалося. Та з обличчя було видно: йому б хотілося втекти від бідолахи Вінстона не менше, ніж Томасові.

Томас кивнув і переступив через пораненого. Вид обдертої шкіри викликав нудоту, і він постарався не дивитися на череп Вінстона. Посунувся трохи вбік, даючи пройти Джеку, Казану й Арису, а потім почав підйом, переступаючи через сходинку, слідом за Ньютом і Мінхо на саму гору, де, здавалося, просто за відчиненим люком чекає сонце.

Глейдери поступалися хлопцям дорогою, вочевидь щасливі, що ці троє першими вийдуть назовні. Спершу Томас примружився, а потім і зовсім прикрив очі долонею. Дедалі слабше вірилося в те, що можна вийти з тунелю в таку жахливу спеку і вціліти.

Мінхо зупинився на останній сходинці, всього за крок од прямого променя світла. Повільно простягнув під промінь руку. Шкіра в Мінхо була смаглява, але Томасу здалося, що під сонцем вона засяяла білим вогнем.

Витримавши кілька секунд, Мінхо відсмикнув руку і потрусив нею в повітрі, ніби йому стукнули молотком по пальцю.

— Ох і пече! Ох і пече, — він повернувся до Томаса і Ньюта. — Треба в щось загорнутися, бо вже за п’ять хвилин отримаємо сонячні опіки другого ступеня.

— Можемо витрусити мішки, — запропонував Ньют, знімаючи з плеча свої речі.— Зробимо собі плащі й перевіримо, чи захистять. Якщо спрацює, з половини простирадл справимо накидки, другу залишимо під мішки.

Томас устиг розгубити харчі з мішка, поки рятував Вінстона.

— Ми тепер схожі на привидів — будемо відлякувати ворогів.

Мінхо, який не вирізнявся ощадливістю, як Ньют, просто перевернув мішок і все з нього витрусив. Глейдери, що стояли найближче до ватажка, заходилися ловити харчі, поки ті не попадали поміж сходинками.

— Кумедний ти, Томасе. Будемо сподіватися, що нам надворі психи не попадуться, — сказав він, розв’язуючи вузли на простирадлі.— На такому сонці навряд чи хтось виживе. Якщо пощастить, знайдемо лісок чи якесь інше укриття.

— Не впевнений, — відповів Ньют. — Там якраз нас можуть чекати кляті психи.

Томасові вже набридло те просторікування. Він більше не міг ні про що думати, йому хотілося вийти назовні й самому дослідити місцевість.

— Поки не вийдемо, нічого напевне знати не будемо. Ходімо, — розправивши простирадло, Томас щільно загорнувся в нього, як бабця в шаль. — Ну як я вам?

— Як найбридкіша на світі шлапачка, — відповів Мінхо. — Подякуй богам на небесах, що сотворили тебе хлопцем.

— Дякую.

Мінхо з Ньютом, за Томасовим прикладом, загорнулися в простирадла й цілковито сховали під них руки. Вони ще й зробили такі собі каптури, щоб затінити обличчя. Томас вирішив вчинити так само.

— Готові, шлапаки? — запитав Мінхо, дивлячись по черзі на Ньюта і на Томаса.

— Щось я збуджений, — зізнався Ньют.

Томас не був певен, що вжив би саме таке слово, але йому теж нетерпеливилося діяти.

— Я також. Ходімо.

Лишилося здолати декілька сходинок, які вели до краю люка, як у старому льоху, причому останні аж горіли вогнем на сонці. Перед виходом Мінхо на мить завмер, а потім зробив крок — і його мов поглинуло світло.

— Пішов! — Ньют поплескав Томаса по спині.

Томаса накрила хвиля адреналіну, і він, глибоко й різко видихнувши, рушив за Мінхо; Ньют наступав йому на п’яти.

Заледве Томас опинився просто неба, то зрозумів, що так само вони могли б загорнутися в прозорий поліетилен. Простирадла не пом’якшували ані спеки, ані яскравого світла. Томас хотів був щось сказати, але горло йому обпекло сухе колюче повітря. У роті враз пересохло. Здавалося, на вдиху в легенях палахкотить вогонь.

Томас, хоч і не пам’ятав минулого, засумнівався в реальності навколишнього світу.

Мружачись, він наштовхнувся на Мінхо і мало не впав. Відновивши рівновагу, опустився навпочіпки і, цілком укрившись простирадлом, спробував дихати. Намагаючись заспокоїтися, Томас нарешті вдихнув трохи повітря, яке одразу ж довелося випустити назад. Не встигли вийти з колодязя, а він уже панікує! Поруч важко сапали товариші-глейдери.

— Ви як, хлопці, все гаразд? — нарешті спромігся запитати Мінхо.