Але зваживши все, я вирішив, що добрих новин більше. Усе життєво важливе начиння працювало добре, обидві машини знову стояли на своїх колесах.
Трубки, що з’єднували марсохід з причепом, продумані добре, тож вони не обірвалися, а лиш відчепилися. Я просто причепив їх назад, і машини знов почали обмінюватися повітрям.
Тоді мені лишилось полагодити тільки буксирний гак. Його повністю знищено. Сюди припала вся сила аварії. Але, як я і сподівався, гак на причепі вцілів, тож я просто переставив його на марсохід і знову з’єднав дві машини в караван.
Загалом, увесь цей шахер-махер коштував мені чотири соли. Тепер я знов у грі!
Начебто.
А що як я знов провалюся у яму з тим порохом? Цього разу мені пощастило. Наступного я можу й не відбутися такими дрібницями. Треба якось визначати, чи надійна дорога перед моїми колесами. Принаймні, поки не з’їду з Пандуса. Щойно я по-справжньому спущуся до кратера, можна буде сподіватися на нормальну піщану поверхню, до якої вже звик.
Якби я мав одне бажання, я б загадав радіо, щоб спитати NASA про безпечний шлях Пандусом униз. Втім, якби я міг зажадати будь-чого на світі, то це була б зеленошкіра, але прекрасна Королева Марса, яка б мене врятувала, а за те зажадала б навчити її тому, що земляни називають «кохатися».
Давненько ж я востаннє бачив жінку. Це я просто так кажу.
Гаразд, щоб знову не втрапити в таку халепу… Серйозно, жодної жінки за… не знаю, кілька років. Я не багато прошу. Повірте мені, на Землі дівчата не стоять у черзі біля дверей ботаніка, він же інженер-механік. Але все одно!
Гаразд. Я їхатиму повільніше. Аж наче повзтиму. Тоді я матиму час щось удіяти, якщо одне з коліс зариється. Крім того, менша швидкість дасть мені кращий обертальний момент, що зменшить імовірність втратити зчеплення.
Дотепер я їхав зі швидкістю 25 км/год, тож надалі я зменшу її до 5 км/год. Я і досі близько до верху Пандуса, але він увесь не більший за 45 кілометрів. Краще не квапитися і безпечно спуститися вниз за вісім годин.
Так завтра і зроблю. А на сьогодні денне світло знову скінчилось. Це ще один приз: щойно я покину пандус, то зможу рвонути навпростець до АПМ і від’їхати від стіни кратера. Тоді сонячні промені проливатимуться на мене цілій день, а не половину.
Коли я повернуся на Землю, я стану знаменитим, хіба ні? Безстрашний астронавт, що вижив, незважаючи на всі загрози, так? Б’юсь об заклад, жінкам такі подобаються.
Тим більше мотивації вижити.
•••
– Тож здається, що він усе полагодив, – пояснила Мінді. – в сьогоднішньому повідомленні сказано: «УСЕ ВЖЕ ДОБРЕ», тож гадаю, що він зміг повернути усе до роботи.
Вона оглянула посмішки на обличчях присутніх у кімнаті для нарад.
– Грандіозно, – сказав Мітч.
– Чудові новини, – пролунав з динаміка голос Брюса.
Венкат нахилився до телефону.
– Як там плани з модифікації АПМ, Брюсе? Коли ЛРР підготує всю процедуру?
– Ми працюємо цілодобово, – сказав Брюс. – Вже подолали більшість серйозних перешкод. Зараз працюємо над дрібницями.
– Добре, добре, – сказав Венкат. – Будуть якісь несподіванки, про які я мусив би знати?
– Гм… – сказав Брюс. – Так, є кілька. Але зараз не кращий час для цього. За день чи два я приїду до Г’юстона з повною процедурою. Тоді усе й обговоримо.
– Звучить зловісно, – сказав Венкат. – Втім, гаразд, повернемося до цього пізніше.
– Мені можна рознести добру звістку? – спитала Енні. – Було б добре сьогодні в новинах побачити не місце аварії марсохода, а що-небудь інше.
– Безперечно, – сказав Венкат. – Непогано мати й добрі новини коли-не-коли. Мінді, як швидко він дістанеться АПМ?
– Зі своєю звичайною швидкістю 90 кілометрів на сол, – сказала Мінді, – він мусить дістатися потрібного місця на сол 504. Або сол 505, якщо не поспішатиме. Він завжди рушає рано і зупиняється десь опівдні. – Вона піддивилася з ноутбука. – Полудень сола 504 буде в середу об 11:41 ранку за Г’юстонським часом. Полудень сола 505 – в четвер о 12:21.
– Мітчу, хто відповідає за зв’язок з АПМ «Ареса-4»?
– Команда «Ареса-3», – відповів Мітч. – Вони в Кімнаті управління №2.
– Слід розуміти, що ти будеш там?
– Можеш закласти останні штани, що буду.
– Я теж.
ЗАПИС У ЖУРНАЛІ: СОЛ 502
На кожен День подяки ми їздили родиною з Чикаго до Сендаскі, до якого їхати вісім годин. Там жила мамина сестра. Авто завжди вів тато, а він найповільніший і найобережніший водій, що коли-небудь сідав за кермо.
Я не жартую. Він їздив так, наче здавав на права. Ніколи не перевищував обмежень, завжди тримав руки на десяти й двох годинах, за кожним разом поправляв дзеркала, робив усе, що лиш можна собі уявити.
Читать дальше