Артур Дойль - Незвіданий світ

А що ж Гледіс? Моя Гледіс, ім’ям якої було назване містичне озеро, що воно тепер буде перейменоване на Центральне, бо мені нема чого перетворювати її ім’я на безсмертне... Хіба я не помічав і раніше деякої суворості в її ставленні до мене? Невже ж тоді, коли мені приємно було коритися її примхам, невже ж, кажу, я не відчув, що справжнє кохання не може відправити на смерть чи на небезпеку? Невже поза вродою обличчя не бачив я себелюбства та легковажності? Чи не любила вона геройство заради нього самого або заради слави, що без жодних жертв з її боку засяяла б і над її головою? А може, всі ці думки — та даремна мудрість, що завжди приходить запізно? Удар був важкий. На мить я став цинічний. Тепер, коли я пишу це, а відтоді минув уже цілий тиждень, я мав коротеньку розмову з лордом Джоном і... Що ж? Зрештою, могло бути й гірше.

Розповім коротко про все. У Саутгемптоні я не одержав ані листа, ані телеграми, і близько десятої вечора, схвильований, наближався до маленької вілли в Стрітемі. Була вона жива чи померла? Де мої мрії про обійми, про радісне обличчя, про похвальні слова людині, що ризикувала своїм життям, аби задовольнити її забаганки? Я упав уже з небес і обома ногами стояв на землі. Але були обставини, що знову піднесли мене понад хмарами. Я перебіг через садок, постукав молотком у двері, почув голос Гледіс, відштовхнув здивовану покоївку і вдерся до вітальні. Вона на низенькому диванчику сиділа коло рояля, затінена високою лампою. За три скоки я здолав кімнату й схопив обидві її руки.

— Гледіс! — скрикнув я. — Гледіс!

Вона здивовано дивилася на мене. З нею сталася якась майже непомітна зміна. Вираз очей, бундючний погляд, щільно стулені губи — все це було новиною для мене. Вона випручила свої руки з моїх.

— Що це означає? — спитала Гледіс.

— Гледіс! — зойкнув я. — У чім річ, Гледіс? Хіба ж ви не моя Гледіс, моя маленька Гледіс Хангертон?

— Ні, — відповіла вона, — я Гледіс Поте. Дозвольте відрекомендувати вас моєму чоловікові.

Дивна штука — життя. Я меланхолійно вклонився й поручкався з маленьким рудуватим чоловічком, що сидів у кріслі, яке зовсім нещодавно було виключно до моїх послуг. Ми привіталися й скривили досить кислі міни.

— Батько дозволив нам тимчасово пожити в нього. Наше помешкання ще не готове, — пояснила Гледіс.

— О, звичайно, — не заперечував я.

— Ви, значить, не дістали мого листа в Парі?

— Ні, я ніде не мав листа від вас.

— Шкода. Він мав з’ясувати вам усе.

— Для мене все вже ясно, — заспокоїв я її.

— Я розповіла Вільямові все, — мовила Ґледіс. — У нас із ним немає секретів. Дуже шкодую, що так сталося. Але, ви ж розумієте, ваші почуття не могли бути глибокими, якщо ви поїхали, залишивши мене саму. Ви не сердитеся?

— О ні. Зовсім не серджусь. А тепер мені, здається, час прощатися.

— Може, повечеряєте? — запропонував чоловічок і конфіденційним тоном додав: — Адже таке буває завяоди. І має бути, оскільки в нас немає багатоженства. Правда? — Він дурнувато розсміявся.

Я був уже біля дверей, коли мені сяйнула химерна думка. Я повернувся й підійшов до свого щасливого суперника. Той перелякано глянув на кнопку електричного дзвінка.

— Чи не відповісте ви мені на одне питання? — сказав я.

— Чому ні?

— Як ви цього досягли? Ви шукали заховані скарби, чи відкрили Північний полюс, може, вбили якогось пірата або перепливли Ла-Манш? Де тут сяйво романтики? Як вам пощастило добутися цього?

Чоловічок здивовано дивився на мене. На його добродушному банальному обличчі лежав вираз безнадійного нерозуміння.

— Вам не здається, що ви ставите занадто інтимні питання? — пробелькотів він.

— Ну, тоді ще одне питання. Хто ви такий? Хто ви за фахом?

— Я — клерк у конторі адвокатів Джонсон і Мерісон, Чансері Лейн, сорок перший номер. Друга після патронів особа.

— На добраніч! — сказав я і зник у мороці, як і личить невтішному героєві з розбитим серцем. Гнів, безсила злість і сміх кипіли в мені, наче окріп у казані.

Ще одна сцена, і я завершую. Учора ввечері ми були в лорда Джона — повечеряли й, запаливши сигари, у дружній розмові обмінювалися спогадами про недавні наші пригоди. Якось дивно було бачити всі ці добре знані обличчя в зовсім інших обставинах. Челленджер із поблажливою усмішкою, з набряклими повіками, зі своїми задерикуватими очима і з пишною бородою сидів, випнувши могутні груди, і про щось сперечався з Самерлі. Самерлі зі своєю вічною люлькою між тонкими вусами й козлячою бородою гостро заперечував кожне Челленджерове твердження. Нарешті, там же був і господар. Як завжди, спокійний, він дивився на нас холодними блакитними очима, що в глибині їх грав вогник лукавої усмішки.