Артур Дойль - Незвіданий світ

— Ну ж бо, виходь, голубчику!

Почувся якийсь хруск, і з ящика визирнуло, а потім вилізло й сіло на край страшне, огидне створіння. Герцог Даргемський покотився в місце для оркестру, але численна аудиторія ніби й не помітила цього.

Голова потвори нагадувала найжахливіших чудовиськ, створених хворобливою фантазією Середньовіччя. Вона була люта, злісна, з двома маленькими червоними очима, що горіли, наче жаринки. В довгому хижому дзьобі блищали два ряди гострих зубів. Плечі її були стулені й ніби вкриті якоюсь сірою шаллю. То було втілення дракона, про якого нам розповідали в дитинстві. Публіка заметушилася — хтось кричав, дві дами в першому ряді знепритомніли і впали з крісел, на помості всі посунули назад, немов збираючись, за прикладом голови, плигнути в оркестрову яму. Одну мить можна було боятись загальної паніки. Бажаючи заспокоїти аудиторію, професор Челленджер підніс угору обидві руки, але цей рух налякав тварину. Її дивовижна шаль зненацька розгорнулася, виявившись двома перетинчастими крилами. Хазяїн ухопив її за ноги, та було пізно. Страховисько знялося з ящика й почало кружляти по залі, витріскуючи своїми десятифутовими крилами й наповнюючи приміщення важким смердючим духом. Вереск натовпу на галереї, що із жахом дивився, як наближаються ці палаючі очі, остаточно роздратував звіра. Він літав дедалі швидше, стукаючись об стіни та люстри.

— Вікно! Заради Бога, зачиніть вікно! — гукав із помосту професор Челленджер, витанцьовуючи та ламаючи в розпачі свої руки. На жаль, було запізно. Тварина підлетіла до вікна, протиснулася крізь нього і зникла. Професор Челленджер, затуливши руками обличчя, упав у крісло, а публіка з полегшенням зітхнула.

Тоді... о, як описати те, що тоді сталося? Захват більшості й цілковите каяття меншості з’єдналися в одну хвилю ентузіазму, що перекотилася залою, перехопилася через місця для оркестру, затопила поміст і піднесла чотирьох героїв. (Ловко, Мак, ловко!). Аудиторія спокутувала свою несправедливість. Всі були на ногах. Галаслива юрба оточила наших мандрівників і запально вітала їх.

— Понесімо їх! Понесімо! — кричали сотні голосів.

В одну мить над головами натовпу піднеслися чотири постаті. Даремно силкувалися вони звільнитися. Їх міцно тримали. Та й навряд чи їм пощастило би стати на землю — так багато було людей.

— На вулицю! На вулицю! — гукали голоси. Натовп розступився, і герої на плечах своїх найпалкіших прихильників повільно попливли до виходу. На вулиці творилося щось надзвичайне. Біля Квінс-Холу чекала не менше як стотисячна юрба. Вибухом оплесків привітали чотирьох героїв, коли вони з’явилися над головами натовпу, залиті світлом електричних ліхтарів.

— Дорогу! Дорогу! — вимагала юрба. І, притулившись плечима одне до одного, люди сунули вперед по Ріджент-стріт через Пел-Мел, а потім через Сент-Джеймс-стріт до Пікаділі. Руху центральній частині Лондона припинився. Зареєстровано багато сутичок між демонстрантами з одного боку й поліцією та шоферами таксі — з другого. Тільки близько опівночі, доставивши мандрівників у квартиру лорда Рокстона в Олбені й проспівавши патріотичних пісень, юрба розійшлася по домівках. Так скінчився один із найбільш видатних вечорів, що були в Лондоні протягом останнього часу».

Ось що писав мій друг Мекдон, і його звіт, хоч і трохи прикрашений, треба визнати дуже точним. Щодо інциденту з птеродактилем, то він був несподіванкою для публіки, а не для мене. Читач пригадує мою зустріч із лордом Рокстоном у його захисному вбранні. Тоді він ішов за «празьким курчам», як називав він птеродактилів, для професора. Я не розповідав також про клопіт, якого завдав нам професорів багаж, коли ми залишали плато. А якби я описав нашу зворотню подорож, то неодмінно відзначив би мороку, яку ми мали, здобуваючи зогнилу рибу для нашого неохайного компаньйона. Мовчав же я про нього досі тому, що професор Челленджер уникав розголошувати відомості про безперечний аргумент, яким він мріяв в останній момент уразити своїх ворогів.

Ще одне слово про долю лондонського птеродактиля. Нічого певного сказати про нього не можна. Дві жінки розповідають, ніби бачили, як він протягом кількох годин сидів на даху Квінс-Холу, немов диявольська статуя. Наступного дня у вечірніх газетах було розміщено повідомлення про те, що гвардієць Прайвет Майлс залишив без дозволу свій пост коло Мальборо-Хауз і був притягнений за це до військового суду. Він свідчив, що кинув рушницю й тікав світ за очі, бо несподівано між місяцем і собою вздрів диявола. Це пояснення, на яке судне зважив, безпосередньо пов’язане із нашим дивовижним компаньйоном. Маємо іще одне свідчення, передане бездротовим телеграфом із пароплава американсько-голландської лінії «Фрісланд». Коли вони були милях у десяти від виходу з порту, над ними у південно-західному напрямку з надзвичайною швидкістю пролетіло якесь дивне створіння — щось середнє між летючим цапом і кажаном. Якщо інстинкт і підказав йому дорогу додому, то не може бути сумніву, що десь у просторах Атлантики останній європейський птеродактиль знайшов собі могилу.