Артур Дойль - Незвіданий світ

Змалювавши для аудиторії труднощі, з якими вони дісталися плато, і схвилювавши слухачів оповіданням про падіння в безодню їхнього мосту, професор почав оповідати про страхи та привабливі сторони цього незвіданого світу. Особистих пригод він майже не торкався, зупинившись виключно на здобутках науки в галузі вивчення дивовижних звірів, птахів, комах та рослинного царства на плато. Протягом небагатьох тижнів виявлено сорок шість нових видів твердокрилих та дев’яносто чотири — лускокрилих. Проте інтерес публіки, звичайно, зосередився на більших істотах, а надто на великих тваринах, що, як думали раніше, давно вже вимерли. Професор міг би подати цілий перелік їх і не має сумніву, що в майбутньому, коли плато буде досліджено пильніше, перелік цей значно збільшиться. Він зі своїми компаньйонами бачив щонайменше дванадцять різних істот, подібних до яких не знає сучасна наука. З плином часу, сподівається промовець, їх усіх вивчать і класифікують. Для прикладу він назвав гадюку темно-пурпурового кольору, у п’ятдесят один фут завдовжки. Згадав про якусь білу тварину, імовірно ссавця, що в темряві світилася фосфоричним блиском, і про чорного вечірнього метелика, укус якого індіанці вважають за смертельний. Окрім цих абсолютно нових форм на плато живе купа відомих науці передісторичних істот, здебільшого юрської доби. З-поміж них професор визначив потворного велетня — стегозавра, якого містер Мелоун бачив одного разу коло водопою, а нещасний американець, який першим побував у цьому незвіданому світі, замалював у своєму записнику. Він описав також ігуанодона та птеродактиля — перших чудовиськ, яких вони там зустріли. Аудиторія здригалася, слухаючи його оповідання про жахливого хижака-динозавра — найбільше та найнебезпечніше страховисько з-поміж тих, яких їм довелося бачити. Потім він перейшов до гігантського лютого птаха — фороракоса, дійшов і до величезного оленя, що й досі ще живе на плато. Але найбільше захопив професор своїх слухачів тоді, коли почав розповідати про широке, сповнене таємниць центральне озеро. Хотілося вщипнути себе за вухо, настільки неймовірними здавалися слова доповідача про химерних триоких ящерів-риб і велетенських водяних змій — мешканців того озера. Далі він розповів про тубільців і про людиномавп, які, на його думку, стоять вище за яванського пітекантропа і більше, ніж будь-яка відома нам сьогодні форма, наближаються до уявної, проміжної між людиною й мавпою, ланки. Нарешті він потішив аудиторію, згадавши про спроби професора Челленджера створити повітряну кулю, й закінчив свою промову цікавим оповіданням про спосіб, у який їм пощастило повернутися до цивілізованого світу.

Передбачалося, що на тому збори завершаться і що запропонована професором Сергіусом резолюція з висловленням подяки членам комісії розслідування буде належним чином прийнята. Аж тут незабаром з’ясувалося, що перебіг подій зовсім не буде такий тихомирний. Деякі ознаки опозиції спостерігалися протягом цілого вечора, а тепер підвівся зі свого місця доктор Джеймс Ілінґворт з Единбургу й попросив дозволити йому внести кільки поправок ще до того, як відбудеться голосування.

Голова. Прошу, сер, якщо це дійсно поправки.

Д-р Ілінґворт. Поправки, які конче потрібні, ваша світлосте.

Голова. Тоді прошу, тільки мерщій.

Професор Самерлі. Дозвольте сказати, ваша світлість, що ця людина — мій особистий ворог ще від часу нашої суперечки на сторінках „Наукового огляду“.

Голова. Я не можу вважати на непорозуміння особистого характеру. Прошу, сер.

Через галас у залі, що його здіймали прихильники мандрівників, частину промови доктора Ілінґворта було чути погано. Були спроби стягти його з кафедри. Проте, будучи людиною надзвичайно дужою й маючи навдивовижу гримкий голос, він успішно опирався опозиції й спромігся таки закінчити своє слово. І щойно він звівся на ноги, стало ясно, що й у нього в залі є чимало прихильників. Однак їх була меншість. Позицію ж більшості публіки треба схарактеризувати як очікувально-нейтральну.

Доктор Ілінґворт почав свою промову з того, що привселюдно визнав наукові заслуги обох професорів — і Челленджера, і Самерлі. Він дуже шкодує, що його виступ тлумачиться як особиста неприязнь, тоді як він продиктований лише бажанням установити істину. Справді ж бо його позиція сьогодні — така точнісінько, як та, що на ній минулого разу стояв професор Самерлі. Тоді професор Челленджер висунув деякі твердження, а його колега взяв їх під сумнів. Тепер той самий колега повертається, стверджує слова свого колишнього опонента і думає, що проти них не можна заперечувати. Хіба ж це логічно? (Крики „Так“, „Ні“. Затяжний галас. Чути голос професора Челленджера, який просить голову дозволити йому викинути промовця на вулицю). Рік тому одна людина розказувала дивні речі. Тепер четверо людей оповідають нам ще більшу дивину. Невже ж це можна вважати за остаточний доказ найнеймовірніших і найреволюційніших тверджень? Ми знаємо приклади, коли мандрівникам, що поверталися з невідомих країн, занадто легко вірили. Хіба ж так само має чинити й Зоологічний інститут? Він не заперечує, що учасники експедиції — люди твердої вдачі. Та натура людська — дуже складна штука. Прагнення слави може спокусити навіть професора. Як вечірні метелики, ми всі тягнемося до світла. Мисливець хоче перевершити всіх інших мисливців, журналіст прагне доповнити факти сенсаційними вигадками. Кожен із членів експедиції мав свої власні мотиви, щоб прикрасити результати подорожі. ( Ганьба! Ганьба!) Він зовсім не хоче ображати будь-кого. (Ви вже образили!) Всі ці дивовижні розповіді супроводжуються дуже непевними речовими доказами. До чого ж вони зводяться? До кількох світлин. Невже ж тепер, коли мистецтво фотографії отримало такий розвиток, фотографії не можуть бути підробкою? Що ж іще? Нам розказують історію про занадто стрімкі схили, мотузки та линви, що унеможливлює спускання з плато великих тварин. Це — досить вигадливо, але зовсім не переконливо. Переказують, що лорд Джон Рокстон має в себе череп фороракоса. Він — доктор Ілінґворт — дуже хотів би побачити той череп.