Артур Дойль - Незвіданий світ

Ми присунули цей шматок кори ближче до вогнища й заходилися розглядати його. Із внутрішнього білого боку цього квадратного шматка деревної кори розміром фут на фут були вугіллям намальовані палички, які нагадували примітивний нотний запис, що його я тут відтворюю:

Написані вугіллям, вони виразно виокремлювалися на білій поверхні кори і спершу здалися мені якимись музичними знаками.

— Що б то не було, можу заприсягтись, що для нас воно має величезне значення, — сказав я. — Це видно було з його обличчя.

— Якщо то не який-небудь дикунський жарт, — висловив сумнів Самерлі, — що їх так полюбляють усі люди.

— Це, безперечно, — умовне письмо, — промовив Челленджер.

— Скидається на ребус, — зауважив лорд Джон, нахиляючись, щоб краще бачити. Раптом він простягнув руку й схопив загадковий документ.

— Свідчуся небом, — скрикнув він, — я, здається, розгадав. Хлопець правильно каже. Дивіться сюди. Скільки знаків на цій корі? Вісімнадцять. Ну а над нами вісімнадцять печер.

— Він саме й показував на печери, коли передав це мені, — нагадав я.

— Ось вам і розгадка. Це — мапа печер. Вісімнадцять печер у ряд, деякі короткі, деякі довгі, а деякі роздвоєні. На мапі стоїть хрест. Навіщо він? Він позначає найглибшу печеру.

— Наскрізну! — скрикнув я.

— Думаю, що наш юний друг угадав, — погодився Челленджер. — Не розумію, який сенс був молодому індіанцю звертати нашу увагу на печеру, якби вона не вела на рівнину. А коли це так і коли на відповідному місці в скелі є вихід, то нам довелося б спускатися не більше як на сто футів.

— Сто футів! — незадоволено пробурчав Самерлі.

— Чого там! Наша линва має більше як сто футів завдовжки, — згукнув я, — і ми легко спустимось.

— А що ви думаєте про індіанців у їхніх печерах? — спитав Самерлі.

— У печерах над нашими головами індіанці не живуть, — відповів я. — Їх використовують, як склепи. Чому б нам не піднятись туди зараз же і не роздивитись як слід?

На плато росте велике смолисте дерево — різновид араукарії, за словами нашого ботаніка, — гілля якого індіанці використовують для виготовлення смолоскипів. Узявши кожен по оберемку гілок, ми нишком стали крастися до печери, відзначеної на малюнку. Вона була порожня, якщо не враховувати величезних кажанів, які кружляли над нами. Аби індіанці не помітили нас, ми досить довго йшли в темряві й запалили наші смолоскипи лише тоді, коли минули багато поворотів та сліпих кутів. Ми опинилися в сухому тунелі з м’якими сірими стінами, вкритими різними символічними знаками. Над нашими головами нависав склепінний дах, під ногами рипів блискучий білий пісок. Ми похапцем просувалися вперед, доки не зупинилися перед кам’яною стіною, де не було навіть шпарки, куди пролізла б миша.

Засмучені, стояли ми перед несподіваною перепоною.

Це був зовсім не завал, як у тому тунелі, яким ми намагалися піднятися на плато. Стіна перед нами нічим не відрізнялася від стін по боках. То був глухий кут.

— Не журіться, друзі, — мовив невгамовний Челленджер. — Маєте ще кулю, яку я обіцяв вам зробити.

— Може, ми потрапили не в ту печеру? — висловив я гадку.

— Ні, — сказав лорд Джон і показав пальцем на мапу. — Сімнадцята печера з правого боку, вона ж друга — з лівого. Печера, безсумнівно, — та сама.

Я глянув на мапу й радісно скрикнув.

— Думаю, що я вгадав. Ідіть за мною, ідіть!

Я біг назад, освітлюючи дорогу.

— О! — вигукнув я, вказуючи на кілька сірників на долівці. — Тут ми запалили смолоскипи.

— Правильно.

— На мапі ця печера має розгалуження. У темряві ми проминули його. Ходімо праворуч — і знайдемо його!

Я не помилився. Ми не пройшли навіть тридцяти ярдів, коли перед нами в стіні відкрилася чорна пляма отвору. Цей коридор був значно довший. Ми бігла ним кількасот ярдів і нарешті, здивовані, зупинилися — перед нами мерехтіло червоне світло. Смуга полум’я, здавалося, перетинала нам шлях. Але підійшовши до неї, ми не почули ні звуку, ні шурхоту. Перед нами ніби висіла велика вогняна завіса, що заливала мідним вогнем усю печеру й обертала пісок на блискучі алмази. Підійшовши ще ближче, ми побачили круглу відтулину.

— Місяць! — скрикнув лорд Джон. — Ми врятовані, хлопці! Ми врятовані!

І справді, крізь отвір у скелі світив Місяць. Отвір той був невеликий, завбільшки як звичайне вікно, але ми й не потребували іншого. Виткнувшись із нього, ми побачили, що спускатися буде не дуже важко і що до землі не надто далеко. Не дивно, що знизу ми не помітили отвору — якраз над ним звисав прискалок, та й стрімкий схил не надихав на більш близьке знайомство. Ми переконалися, що за допомогою линви зможемо спуститись, і радісно повернулися готуватись до завтрашнього вечора.