Артур Дойль - Незвіданий світ

— Голос здорового глузду, — упевнено зауважив Самерлі. — Ми мали достатньо пригод, що зовсім не пасують ні до нашої вдачі, ні до нашого становища. Я нагадаю вам ваші власні слова, Челленджере. Віднині всі свої сили мусимо віддати, щоб викараскатись із цієї жахливої країни і повернутися до цивілізації.

Розповідаючи щодня про всі наші пригоди, я сподіваюся закінчити цей лист звісткою про те, що нарешті і в наше віконце заглянуло сонце. Щоправда, ми не маємо ще плану, як звідси вибратися, і це нас дуже дратує. Але я й тепер уже можу уявити собі день, коли ми радітимемо, що провели деякий час у цьому незвичайному місці й бачили його дивовижних мешканців.

Перемога індіанців і знищення людиномавп стали поворотним пунктом у нашій долі. Відтоді ми стали справжніми володарями плато, бо тубільці, яким ми в дивний спосіб допомогли знищити їхнього спадкового ворога, дивилися на нас із острахом і вдячністю. Може, у своїх власних інтересах вони й бажали видаленню таких страшних і могутніх спільників, але досі ніхто з них не показав нам, як дістатися рівнини. Наскільки можна було зрозуміти з їхніх жестів, існував тунель, нижній кінець якого ми бачили вже під час обходу кам’яної гряди. Свого часу цим шляхом піднімалися на плато людиномавпи й індіанці. Скористався ним пізніше й Мепл-Вайт із своїм компаньйоном. Але рік тому тут стався величезний землетрус, і верхній хід до тунелю завалився. Індіанці лише знизували плечима та хитали головами, коли ми знаками пояснювали їм, що бажаємо спуститись. Мабуть, вони дійсно не знали, а може, не хотіли, щоб ми йшли звідси.

Після переможної баталії людиномавп, які лишилися живі, привели до печер і обернули на рабів. То було грубе, примітивне повторення полону ізраїльтян у Вавилоні або євреїв у Єгипті. Уночі під деревами чулися протяжні крики, що нагадували тужіння Єзекіїля за колишньою величчю та славою його царства. Тепер їм залишалося лише рубати дрова й тягати воду.

Через два дні після битви ми з нашими спільниками підійшли до печерного міста й отаборилися коло підніжжя скелі. Індіанці запрошували нас жити в печерах, та Рокстон на це не пристав, бо в разі виникнення між нами якихось непорозумінь ми могли опинитися під їхньою владою. Отже, ми зберегли свою незалежність і, незважаючи на приятельські стосунки, завжди тримали рушниці напоготові. Проте ми досить часто відвідували печери — вельми цікаві житла, хоч ніяк не могли зрозуміти, споруджені вони руками людськими чи самою природою. Всі вони були на один зразок і розмішувалися в шарі м’якої породи, де за стелю була базальтова скеля, а за долівку — твердий граніт.

Входи до печер знаходилися на висоті близько вісімдесяти футів над землею, і до них вели видовбані в камені сходи, такі вузькі, що велика тварина пройти ними не спромоглася б. Усередині було тепло і сухо. Сірі м’які стіні прикрашали зроблені з паличок чудові зображення різних тварин, які заселяли плато. Якби все живе тут колись і зникло, то майбутній дослідник знайшов би в печерах надзвичайно точні зразки місцевої фауни — динозавра, ігуанодона і риби-ящера, які нещодавно населяли цю землю.

Довідавшись про те, що величезні ігуанодони були для індіанців ручною худобою і являли собою, так би мовити, живі склади м’яса, ми вирішили, що людина, навіть із її примітивною зброєю, панує на плато. Та незабаром виявилося, що ми помиляємось і поки що панування людини тут тільки терплять. Трагічна подія відбулася на третій день після того, як ми влаштувалися під скелею з печерами. Челленджер і Самерлі подалися до озера в супроводі індіанців, що мали за допомогою гарпунів виловити для них кілька ящерів. Лорд Джон і я залишалися в нашому таборі, а круг нас, на вкритій зеленою травою рівнині, поралися, хто з чим, багато індіанців. Раптом із сотень грудей вихопилися крики: «Стоа! Стоа!» Звідусіль мчали чоловіки, жінки та діти і, штовхаючи одне одного, дерлися по кам’яних сходах до печер.

Глянувши вгору, ми побачили, що вони в розпачі вимахують руками, запрошуючи й нас сховатися в їхньому притулку. Обидва ми схопили рушниці й кинулися до озера подивитися, чи не сталося якого лиха з нашими товаришами. Зненацька з-за дерев вибігли десять-п’ятнадцять індіанців, яких переслідували два страховиська на кшталт того, що колись налякало нас у «Форті Челленджера», а потім гналося за мною під час моєї самотньої прогулянки. Вони пересувалися стрибками і були подібні до величезних і страхітливих жаб. До того часу ми бачили їх тільки вночі, і дійсно, це — нічні тварини, за винятком тих випадків, коли їх потурбують у лігві. Їхня чорна бородавчаста шкіра вилискувала, наче риб’яча луска, й вигравала проти сонця всіма барвами веселки.