Артур Дойль - Незвіданий світ

Чекати на ворога довелося недовго. На узліссі почувся дикий крик, і цілий табун мавполюдей, із каменюками та ломаками, кинувся до центру бойової лінії індіанців. То був сміливий, але нерозважливий вчинок, бо клишоногі, вайлуваті мавпи перечіплялися та падали на рівній галявині, а їхні суперники були моторні, наче кішки. Жаско було дивитися, як люті тварини, запінюючись і виблискуючи очима, вимахували своїми ломаками. Але верткі індіанці вислизали з-під ударів і засипали ворога дощем стріл, що в’їдалися в грубу шкіру ворога. Повз мене, виючи від нестерпного болю, пробігла здоровезна мавпа. Між ребер і в грудях у неї стирчало більше як дванадцять стріл. Змилосердившись, я послав кулю їй у голову, і звірюка впала на землю. То був єдиний постріл, бо мавпи атакували лише центр бойової лінії, тобто індіанці не потребували нашої допомоги. Навряд чи хоч один із напасників урятувався.

Але ситуація погіршилася, щойно ми зайшли в ліс. Годину, а може, й більше, точилася запекла бійка, і часом нам було дуже скрутно. Зістрибуючи з дерев, мавпи своїми ломаками трощили черепи трьом-чотирьом індіанцям, перш ніж ті встигали піднести списа. Жахливі удари нищили все, на що потрапляли. Одна з мавп побила на друзки рушницю Самерлі і, напевно, розхряпала би йому голову, якби якийсь індіанець не ввігнав мавпі списа в саме серце. Інші мавпи, сидячи на дереві, жбурляли в нас камінням і величезними гілками. Був момент, коли індіанці почали програвати, і тільки завдяки нашим рушницям не кинулися навтьоки. Підбадьорені старим ватагом, вони знову з таким завзяттям атакували свого ворога, що мавпи не витримали й почали відступати. Самерлі був обеззброєний, зате я стріляв за двох. З правого флангу також доносилася безперестанна тріскотня рушниць наших друзів. Раптом у лавах мавп зчинилася паніка. Виючи та скиглячи, величезні створіння порснули врозтіч. Вони бігли крізь хащі, а наші спільники в хижому захваті гналися за ними. То була помста за образи, вчинені великій кількості поколінь, за всі жорстокості минулих часів, за всі переслідування й немилосердну поведінку. Людина нарешті перемогла й поставила звіра на своє місце. Хоч як швидко тікали мавпи, та їхні вороги були жвавіші. У темному лісі лунали розпачливі зойки, важко гупали на землю тіла тих, кого стягували з дерев, свистіли стріли.

Я збирався піти на пошуки своїх, коли вгледів лорда Джона з Челленджером, що наближалися до нас.

— Готово, — мовив Рокстон. — Я думаю, нехай уже вони завершують справу тепер самі. Мабуть, ми будемо краще спати, як менше побачимо.

Челленджерові очі сяяли захопленням.

— Ми мали щастя, — він набундючився, наче індик, — ми мали щастя бути свідками однієї з бійок, найвизначніших в історії людства; однієї з тих бійок, що на довгий час визначають долю цілого світу. І справді, друзі мої, що відбувається, коли один народ підкорить собі інший? Та нічого. Наслідків жодних. Але внаслідок тих бійок на смерть, що відбувалися між печерною людиною й слонами або тиграми, людина запанувала. То були справжні завоювання, справжні перемоги. Нам судилося бачити одну з таких бійок і навіть брати у ній вирішальну участь. Тепер на цьому плато майбутнє належить людині.

Проходячи лісом, ми скрізь бачили трупи мавп, простромлені списами або стрілами. Там і тут поодинокі купки мертвих індіанців показували на місця, де людиномавпа дорого заплатила за своє життя. Спереду лунали ще крики й голосіння, і за ними ми визначали напрямок переслідування. Людиномавпи відступили до свого міста, востаннє спробували чинити там опір, знову були розбиті, і ми приспіли саме на фінал. На той майданчик на краєчку плато, де два дні тому стояли мої друзі, виволокли біля ста мавп, які лишилися живі після бійки. Коли ми підходили, переможці зі списами оточили своїх бранців півколом, і за хвилину все було скінчено: тридцять чи сорок мавп убили тут же, решту скинули в прірву. Голосячи та лементуючи, полетіли вони вниз, як колись літали їхні бранці, і бамбук пронизав їхні тіла. Як казав Челленджер, у Країні Мепл-Вайта назавжди запанувала людина. Самців було знищено, мавпяче місто — зруйновано, самиць та малят узято в полон, а одвічному суперництву — покладено край.

Для нас ця перемога буда дуже корисна. Тепер ми могли відвідати свій табір і взяти наші запаси. Ми спромоглися знову встановити зв’язок із Замбо, наляканим кількістю мавпячих тіл, що летіла з плато.

— Тікайте звідти, тікайте! — гукав він, тремтячи від голови до ніг. — Нечистий, певно, забирає всіх, хто залишається там.