Артур Дойль - Незвіданий світ

Прокинулися ми, виснажені хвилюваннями та вбогою їжею вчорашнього дня. Самерлі був заслабий, він ледве тримався на ногах, але це не заважало йому будувати купу планів на майбутнє — такий він був сповнений енергії. Порадившись, ми вирішили перечекати годину-другу, поснідати, що було конче потрібне, а потім обійти навколо центрального озера й добутися до печер, де, за моїми спостереженнями, знаходилися житла тубільців. Нам здавалося, що, привівши з собою врятованих нами бранців, ми могли розраховувати на привітний прийом, а потім, виконавши дане нам доручення й розгадавши всі таємниці Країни Мепл-Вайта, зосередити всі наші розумові здібності на вкрай болючій проблемі повернення додому. Навіть Челленджер схилявся до думки, що ми зробили все, що могли, і тепер нашим першим обов’язком буде поділитися нашими відкриттями з цивілізованим світом.

Наразі ми мали нагоду пильніше придивитися до індіанців. То були маленькі на зріст, моторні, жилаві чоловічки, з гарною будовою тіла, рівним чорним волоссям, яке вони перев’язували ззаду ремінцем, і в шкіряних пов’язках на стегнах. Безволосі обличчя їх були досить гарні й лагідні. Вони жваво розмовляли між собою незрозумілою нам мовою та раз-у-раз вказували один на одного, повторюючи: «Аккала» — певно, назву свого племені. Іноді вони сплескували руками і з ненавистю та острахом позирали на ліс, вигукуючи: «Дода! Дода!» Це, вочевидь, було ім’я їхнього ворога.

— Що ви скажете про них, Челленджере? — спитав лорд Джон. — Мені ясно тільки одне: невеличкий чоловічок перед вами, з голеним лобом, — то їхній вождь.

І справді, цей чоловічок тримався якось осторонь, а інші, звертаючись до нього, виявляли глибоку пошану. Він був наймолодший серед них, але мав гордовитий вигляд. Коли Челленджер поклав йому на голову свою здоровезну руку, чоловічок блимнув очима й відскочив від професора. Потім, притиснувши до грудей руку, він поважно випростався і кілька разів повторив: «Я Маретас». Тоді професор, анітрохи не зніяковівши, вхопив за плече найближчого індіанця і, повертаючи його на всі боки, ніби манекен в аудиторії, почав читати лекцію.

— Цей народ, — гримів він, — скільки можна судити з форми їхнього черепа, лицевого кута й багатьох інших ознак, не можна віднести до нижчих людських рас. Навпаки — ми мусимо поставити їх значно вище багатьох південноамериканських племен, які можна згадати. Я твердо впевнений, що тут, на плато, виникнення і розвиток цього племені були б неможливі. Між ними, людьми-мавпами та первісними тваринами — мешканцями цього плато — занадто велика різниця. Тому гадаю, що розвитися з останніх перші, безперечно, не могли.

— Тоді звідки ж, у біса, вони взялися? — спитав лорд Джон.

— Це питання, безсумнівно, викликало б палкі дискусії в наукових колах Європи і Америки, — відповів професор. — Я особисто додержуюсь іншої думки, — тут він випнув свої величезні груди й переможно озирнувся. — Я вважаю, що еволюція хребетних через місцеві умови відбувалася на плато в своєрідний спосіб: давні представники хребетних живуть тут поруч із новітніми формами. Отже, ми знаходимо таких сучасних створінь, як тапір — тварина з досить довгим родоводом, велетенська лань та мурахоїд, а поряд із ними плазунів юрської доби. Це все зрозуміло. Але ми маємо ще людей-мавп і оцих індіанців. Як наука може пояснити їхню присутність на цьому плато? Я особисто припускаю тільки одне: вони прийшли сюди із зовнішнього світу. В Південній Америці, ймовірно, існували якісь людиноподібні мавпи, які з давніх-давен емігрували сюди і з плином часу розвинулися до виду, який ми з вами бачимо на власні очі. Деякі з них, — професор суворо глянув на мене, — поволі набули такої зовнішності й розмірів, що їм, за наявності в них трохи більшого розуму, могли б заздрити й люди. Щодо індіанців, то я певний, що вони з’явилися тут іще пізніше і прийшли знизу. Через голод, а може, якихось завойовників, вони почали шукати собі нового місця для осель. Зіткнувшись на плато з ніколи до того не баченими хижими тваринами, вони сховалися в печери, які описував наш юний друг. Але й там їм довелося витримувати напади диких тварин, зокрема людей-мавп, що вважали їх за чужинців і провадили проти них немилосердну, жорстоку боротьбу. Ось чим пояснюється їхня нечисленність. Ну, джентльмени, зрозуміли ви тепер чи потребуєте якихось ще додаткових пояснень?

Професор Самерлі був надто втомлений і замість суперечки завзято хитав головою — тільки так він міг показати, що не погоджується з жодним словом Челленджера. Лорд Джон скуйовдив свої кучері та сказав, що не бажає брати участі в дискусії, бо не належить ані до індіанців, ані до людей-мавп. Мені випало грати свою звичайну роль й повернути розмову на практичний і прозаїчний шлях, завваживши, що одного індіанця бракує.