Артур Дойль - Незвіданий світ

Так нам здавалося, але то була помилка. Щойно ми встигли зачинити колючі ворота в огорожі і, стиснувши один одному руки, простягтися на березі нашого струмка, коли біля входу залунали притишені кроки й почулися жалібні крики. Рокстон із рушницею в руках підбіг до воріт і відчинив їх. Розпластавшись на землі ниць, коло воріт лежали чотири маленькі червоні постаті бранців. Вони тремтіли від жаху і, здавалося, благали захистити їх. Проречистим жестом один із них показав на ліс, маючи на увазі, що там на нас чекає небезпека. Далі, кинувшись уперед, він оповив руками ногу лорда Джона і притиснув до неї обличчя.

— Чорт забирай! — скрикнув Рокстон, нервово крутячи свої вуса. — Що в біса робитимемо ми з цим народом? Підводься, хлопче, та забирай голову від моєї ноги.

Самерлі сидів і набивав тютюном свою люльку.

— Ми врятували їх, — сказав він. — Ви видерли нас усіх із пазурів смерті. Слово честі, то була добра робота.

— Надзвичайна! — гаркнув Челленджер. — Надзвичайна! Не тільки ми особисто, а вся європейська наука в цілому завжди дякуватиме вам за те, що ви для нас зробили. Скажу без вагань, що смерть моя або професора Самерлі дуже прикро позначилася б на історії зоології. Ви й наш юний друг зробили велике діло.

Він по-батьківськи всміхнувся до нас, але європейська наука була б неабияк здивована, коли б побачила свого обранця, свою красу та надію з довгим скуйовдженим волоссям, голими грудьми і в цьому дранті. Він сидів на землі, тримаючи між колінами одну з наших бляшанок і виймаючи пальцями здоровезний кусень австралійського законсервованого м’яса. Червоношкірий чоловічок глянув на нього і ще щільніше притиснувся до ноги Рокстона.

— Не бійся, хлопчику, — пестячи маленьку кошлату голову, сказав Рокстон. — Він не може спокійно дивитися на вас, Челленджере. І, далебі, це не дивує мене. Та ні ж бо, братику, він тільки людина, така сама, як і ми всі.

— Серйозно, сер? — обурився професор.

— Це — ваше щастя, Челленджере, що ви трохи не подібні до інших. Якби ви не були так схожі на короля...

— Знаєте, лорде Джоне Рокстоне, ви забагато собі дозволяєте.

— Адже це — факт.

— Я попрошу вас змінити тему. Ваші зауваження — недоречні й безтямні. Маємо подумати тепер, що робити з цими індіанцями. На мою думку, якби знати, де їхній дім, їх треба було б відвести додому.

— Тут немає нічого складного, — вкинув я. — Вони живуть у печерах по той бік центрального озера.

— Наш юний друг знає навіть, де вони мешкають. Це, здається, неблизький світ?

— Миль із двадцять буде.

Самерлі застогнав.

— Щодо мене, то я туди, напевно, не доплентаюсь. Та й ті звірюки все ще не загубили наш слід. Я виразно чую, як вони квилять десь поблизу.

У темряві лісу і справді було чутно ляскання людей-мавп. Індіанці знову жахнулися.

— Мусимо тікати, і тікати якнайшвидше, — сказав лорд Джон. — Ви будете допомагати Самерлі, мій голубе. Індіанці понесуть наш багаж. Ходімо, поки вони ще не вгледіли нас.

Менше ніж за півгодини ми були вже в нашому притулку між кущами. Цілий день у напрямі нашого старого табору лунали збуджені голоси людей-мавп, але жодна з них не підходила близько, і потомлені втікачі — і червоні, і білі — мали змогу добре виспатись. Ввечері, коли я дрімав у солодкому півсні, хтось смикнув мене за рукав. Я розплющив очі й побачив Челленджера, що навколішках стояв коло мене.

— Ви ведете щоденник усіх цих подій, містере Мелоун, і, здається, думаєте його оприлюднити? — урочистим тоном спитав він.

— Я тут — тільки газетний репортер.

— О! Ви, може, чули невдалі дотепи лорда Джона щодо... щодо деякого... деякої схожості...

— Так, я чув.

— Зайве казати, що оголошення таких легковажних думок надзвичайно образило би мене.

— Я додержуватимуся самої правди.

— Лорд Джон часто висловлює химерні гадки. Він ладен абсолютно безглуздо витлумачити цілком зрозумілий факт пошани, яку нижчі раси завжди виявляють до тих, хто переважає їх силою або знанням. Ви стежите за ходом моєї думки?

— Уважно.

— Я покладаюся на ваш такт. А мавпячий король, — додав він після довгої паузи, — все ж таки цікаве створіння. У нього дуже оригінальне й тямуще обличчя. Ви помітили?

— Особа дійсно незвичайна, — погодився я.

І професор, заспокоївшись, знову ліг і заснув спокійним глибоким сном.

Ми сподівалися, що людиномавпи й гадки не мають про наш притулок у кущах, але, як незабаром виявилося, ми дуже помилялися. В лісі було абсолютно тихо, на деревах — жодного руху, та ми вже встигли пересвідчитися, які то хитрющі тварини і як терпляче вони вміють чекати слушного часу. Я певний, що хоч яка доля судилася мені в майбутньому, але так близько до смерті, як того ранку, я не буду ніколи. Ні, треба розповісти усе по порядку.