Артур Дойль - Незвіданий світ

Перед нами відкрилася широка простора галявина — кількасот ярдів завширшки, вкрита зеленою травою та низенькою папороттю й облямована півколом дерев. На гілках були нагромаджені купи листя, що скидалися на величезні гнізда або маленькі хатки. З отворів цих гнізд визирали і сиділи на гілках дерев безліч людей-мавп, судячи з їхнього розміру — самиці та дітлахи. Вони утворювали декорацію сцени, на яку всі з цікавістю дивилися і яка привернула до себе й нашу увагу.

На чистому місці, біля самого краю плато, юрмився натовп із кількох сотень цих потворних червоноголових створінь. Деякі відзначалися велетенськими розмірами, і на багатьох із них моторошно було дивитися. У них існувала певна дисципліна, бо ніхто не виходив із лав, якими вони вишикувались. Перед ними стояла невеличка купка тубільців — маленьких безволосих людей із червоною шкірою, що лиснилася, наче бронза, проти спекотного полуденного сонця. Поруч із ними стояв високий чоловік, худорлявий, білий, із скрученими назад руками. Він похнюпив голову, і вся фігура його виявляла жах і огиду, які він відчував. Помилитися тут було неможливо. То була незграбна постать Самерлі.

Жалюгідну групу бранців оточував загін людей-мавп, що унеможливлював утечу. Трохи осторонь, на самому краї плато, я побачив ще дві постаті — надзвичайно оригінальні й за інших обставин — кумедні. Однією з них був наш колега — професор Челленджер. Шмаття сорочки звисали в нього з плечей, але самої сорочки не було, і волохаті потужні груди вкривала тільки величезна борода. Він загубив свого капелюха, і волосся, що відросло за час наших мандрів, безладно звисало круг його голови. Здавалося, одного дня було досить, щоб обернути найдосконаліший виріб сучасної цивілізації на найвідсталішого дикуна з Південної Америки. Поряд із ним стояв його пан — король людей-мавп. Як і казав Рокстон, то була достеменна копія Челленджера з тією лише відміною, що він був червоний, а не чорний, як професор. Та сама присадкувата, широка постать, ті ж таки важкі, широкі плечі, ті самі довгі, звислі наперед руки, така точнісінько блискуча борода, що змішувалась із волоссям на волохатих грудях. І тільки низький спадистий лоб та плаский череп людини-мавпи різко контрастували із високим чолом і чудово розвиненим черепом європейця. З усіх інших боків мавпячий король був якоюсь недоречною пародією на нашого професора.

Опис усього цього забрав чимало часу, але тоді всю картину я охопив просто за одну мить і одразу ж переніс увагу на драму, свідками якої ми стали. Двоє людей-мавп витягли з купки одного тубільця й поволокли його до кручі. Король дав сигнал, піднісши руку. Вони схопили людину за руки та за ноги і, розгойдавши, з жахливою силою жбурнули бідолашного в повітря над самою безоднею. Коли тіло зникло з очей, вся юрба, за винятком сторожі, кинулася до урвища. Запала коротка мовчанка. Потім почувся оглушливий радісний крик. Тварини плигали й крутилися, несамовито вимахуючи своїми довгими волохатими руками і щось вигукуючи. Заспокоївшись, мавпи відійшли відкраю плато і знову вишикувались у лави, як і раніше, чекаючи на нову жертву.

Настала черга й Самерлі. Двоє вартових узяли його за руки й поволокли наперед. Він розпачливо пручався, наче курча, яке збираються різати. Челленджер повернувся до короля й немов у нападі божевілля почав вимахувати перед ним руками. Людина-мавпа брутально відштовхнула його і похитала головою. То був останній рух, який він зробив свідомо. Лорд Джон вистрілив, і король, наче червоний лантух, незграбно опустився на землю.

— Стріляйте в натовп, синку, стріляйте! — кричав мій компаньйон.

У душі кожної людини є якісь не знані ще безодні. Я від природи маю добре серце, і очі мої не раз зволожувалися від вигляду пораненого зайця. А тут мене пройняла жадоба крові. Я стріляв, заряджав рушницю, стріляв знову, і моя жорстокість завдавала мені великої втіхи та радості. З нашими чотирма рушницями ми вдвох із Рокстоном чинили жахливі спустошення. Обидва вартові, що тримали Самерлі за руки, вже лежали на землі, а він стояв, похитуючись, як п’яний, не усвідомивши ще як слід, що знову вільний. Налякані людиномавпи метушилися, не розуміючи, звідки береться та смертельна буря, що так безжально нищить їх. Вони ламали руки, жестикулювали, верещали й бігали, перечіпляючись за вбитих. Нарешті всі вони з галасом сховалися піддеревами, покинувши на галявині купу трупів. Там лишилися самі бранці.

Швидкий розум Челленджера відразу оцінив становище. Професор підхопив під руку Самерлі, і вони кинулися до нас. Двоє вартових хотіли було переслідувати втікачів, але впали під кулями лорда Джона. Ми побігли назустріч своїм приятелям і передали кожному з них по рушниці. Та Самерлі був такий знеможений, що насилу тягнув ноги. Незабаром людиномавпи отямилися. Ховаючись за кущами, вони загрожували заскочити нам дорогу. Ми з Челленджером підтримували Самерлі під лікті, а Рокстон прикривав наш відступ, улучаючи в кожну голову, яка з’являлась із-за кущів. Милю чи дві тварюки бігли за нами назирці, а потім кинули переслідування, вочевидь, пересвідчившись у нашій силі та не бажаючи більше наражатися на кулі. Добувшись нарешті до табору, ми озирнулися — за нами не було нікого.