Артур Дойль - Незвіданий світ

Першим, що впало мені в око, коли я втамував подих й озирнувся навкруги, був незвичайний вигляд місцевості, якою ми нещодавно йшли. Здавалося, що під нами, зливаючись з обрієм, лежить уся бразильська рівнина. Найближче до нас був довгий схил, усіяний великими каменями та папоротниковими деревами. Далі, за горбовиною, я бачив жовто-зелені маси бамбукових хащ, що крізь них ми продерлися, а ще далі рослинність ставала буйнішою й перетворювалася на величезний ліс, який простягався скільки кинути оком.

Я, наче сп’янілий, милувався чарівним краєвидом, коли на моє плече лягла важка професорова правиця.

— Сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum. Рухайтесь уперед, до нашої славетної цілі.

Я повернувся. Переді мною лежало плато, і краєчок його, порослий зеленою торочкою хащ та поодинокими деревами, був на одному рівні з нами. Провалля, що відділяло скелю від плато, мало приблизно футів сорок завширшки, але для нас не було б різниці, якби воно мало й сорок миль. Я обхопив одною рукою стовбур дерева й нахилився над безоднею. Десь далеко внизу стояли й дивилися на нас маленькі фігурки — наші слуги.

— Це, безсумнівно, дуже цікаво, — почув я позаду себе різкий голос професора Самерлі.

Я обернувся й побачив, що він із великим інтересом розглядає дерево, за яке я тримався. Його рівна кора і невеличкі, жилкуваті листки нагадали мені щось знайоме.

— Та це ж бук! — скрикнув я.

— Правильно, — ствердив Самерлі. — Наш земляк у цій далекій країні.

— Не тільки земляк, дорогий мій сер, — сказав Челленджер, — ба навіть — дозвольте порадувати вас — наш спільник. Цей бук урятує нас.

— А! — здогадався лорд Джон. — Міст.

— Достеменна правда, друзі мої, — міст. Недурно ж минулої ночі я витратив цілу годину й карався нашим безпорадним становищем. Пригадую, я мав якось нагоду зауважити нашому юному другові, що старий Челленджер почувається найкраще, коли його припруть до стінки. А минулої ночі всіх нас загнали в тісний кут. Розум укупі з енергією завжди дає гарні наслідки. Через провалля треба перекинути міст. І ви маєте цей міст!

Ідея справді була блискуча. Дерево мало добрі шістдесят футів заввишки, і якби воно впало так, як нам хотілося, перейти через провалля було б неважко. Підіймаючись на скелю, Челленджер узяв із собою сокиру. Тепер він зняв її з плеча й передав мені.

— У нашого юного друга є і м’язи, і витривалість, — промовив він. — Думаю, в цій справі він буде корисний, як ніхто інший. Прошу лише обмежити ваші поривання й робити тільки те, що я вам казатиму.

За його вказівками я зробив на дереві кілька зарубок, щоб воно впало в бажаному нам напрямку. Верхів’я його від природи хилилося в бік плато, і це полегшувало нашу задачу. Після того ми з лордом Джоном по черзі ставали до роботи, і менше ніж за годину бук із глухим кректанням завалився й заховав своє гілля в хащах протилежного берега безодні. Відрубаний кінець стовбура покотився до краю майданчика, і одну жахливу мить ми думали, що все пропало. Проте він, трохи похитавшись, ліг на кілька дюймів від краю майданчика й спинився. Тож у нас був міст до невідомого.

Ми всі мовчки вклонилися професорові Челленджерові, що й собі скинув капелюха й віддав низький уклін кожному з нас.

— Я хочу перший ступити на незвідану землю, — сказав він. — Цікавий сюжет для якоїсь історичної картини в майбутньому.

І він наблизився до мосту, аж тут лорд Джон схопив його за комір.

— Любий товаришу, — рішуче заявив лорд, — цього я не можу дозволити.

— Не можете дозволити, сер? — голова професора відхилилася назад, а борода випнулася наперед.

— Коли йдеться про науку, я завжди корюся вам, бо ви — людина вчена. А ви, потрапивши до мого департаменту, мусите слухатися мене.

— Вашого департаменту, сер?

— У кожного з нас свій фах. Я тут — солдат. Ми піднімаємося завойовувати незвідану країну, де на кожному кроці нас може зустріти ворог. Кидатись туди наосліп тільки тому, що вам бракує розважливості й терпіння, як на мене, не слід.

Зауваження було занадто переконливим, тож знехтувати ним не мало сенсу. Челленджер похитав головою й знизав плечима.

— Гаразд, сер. Що ж ви пропонуєте?

— Мені здається, що там, у хащах, сидять людожери й чекають нас собі на сніданок, — сказав лорд Джон, вдивляючись у плато. — Перш ніж лізти в казан з окропом, краще вжити всіх запобіжних заходів. Сподіватимемося, що там ніякої небезпеки немає, а чинити будемо так, ніби вона є. Мелоун і я спустимося зараз униз, заберемо з собою чотири рушниці та візьмемо Гомеса й другого метиса. Тоді один із нас переходитиме міст, а решта охоронятиме його своїми рушницями, доки він не пересвідчиться, що й для решти там немає ніякої небезпеки.