Артур Дойль - Незвіданий світ

Обговоривши наші шанси, ми вирішили йти далі круг плато, сподіваючись знайти десь можливість видертися на нього. Гряда скель тим часом стала помітно нижчою й почала повертати із заходу на північ. Якщо вважати пройдений нами шлях за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже великим. У найгіршому випадку ми могли через кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.

Цього дня ми пройшли біля двадцяти двох миль без жодного успіху. Наш барометр, треба зазначити, показував, що відтоді, як ми залишили човни, ми піднялися над рівнем моря принаймні на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинності. Ми вже майже забули про деякі види комах, що були зазвичай справжнім лихом тропічних подорожей. Іще тут зустрічалися деякі види пальм і багато деревоподібної папороті, але характерні для Амазонки високі дерева лишилися позаду. А як любо було бачити серед негостинних скель берізку, пасифлору й бегонію, що нагадували мені батьківщину. Ось така сама червона бегонія стоїть у горщику на вікні однієї віли в Стритемі... Але я починаю вже заглиблюватися в особисті спогади.

Тієї ночі — я все ще маю на увазі першу добу нашої подорожі круг плато — на нас чекала ще одна значуща подія, після якої вже ніхто не сумнівався в тому, що дива десь близько.

Прочитавши подальші рядки, ви, містер Мак-Ардл, визнаєте, мабуть, уперше, що «Газетт» недарма відрядила мене і що у вас є матеріал для надзвичайно цікавої статті, якщо професор Челленджер зласкавиться дати на неї дозвіл. Я не наважився б друкувати її, доки ми не повернемося до Англії з речовими доказами в руках. Інакше мене прозвуть газетним Мюнхгаузеном. Безсумнівно, так само вважаєте і ви, тому не захочете ризикувати репутацію «Газетт», доки в нас не буде змоги стрінути неминучий хор скептиків і критиків із відповідною зброєю в руках. Нехай же мій лист, що міг би дати такий чудовий матеріал для передовиці, чекає слушної нагоди у вашій шухляді. Все це сталося в одну мить і залишило сліду глибинах нашої свідомості.

А сталося ось що. Лорд Джон підстрелив агуті — маленьку, схожу на свиню тварину. Половину її ми віддали індіанцям, а другу половину залишили собі й почали підсмажувати на багатті. Після заходу сонця повітря тут відразу холоднішає, і ми всі присунулися ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі світила купа зірок, і на невеличкій відстані все було видно. Зненацька в нічній темряві щось загуло, немов наближався аероплан. На мить усіх нас затінили перетинкові крила, і перед моїми очима майнула довга, витка, як гадюка, шия, злющі, невситимі, червоні очі та величезний роззявлений дзьоб, наповнений, на моє здивування, блискучими маленькими зубами. За секунду мара зникла, а разом із нею зник і наш обід. У повітря знялася велетенська чорна маса, футів двадцять завширшки. На мить чудовисько своїми крилами заступило зорі, а потім щезло над темним краєм гірського кряжу. Ми, остовпілі, мовчки сиділи круг багаття, наче герої Вергілія, на яких напали гарпії. Першим порушив мовчанку Самерлі.

— Професоре Челленджере, — урочисто промовив він, і голос його тремтів від хвилювання. — Мушу перепросити вас. Я був абсолютно неправий, сер, і прошу забути мої помилки.

Це було чудово сказано, і професори вперше потиснули один одному руки. Ось що дала нам поява нашого першого птеродактиля. Примирення двох таких людей варте було вкраденого обіду.

Якщо на плато і є передісторичні тварини, то їх у будь-якому разі небагато, бо протягом трьох наступних днів ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли по голій незатишній місцевості повз північну і західну стіни плато. Камениста пустеля чергувалася тут з огидними болотами, повними дичини. Це була буквально непролазна країна, і якби не вузенька стежка попід самими скелями, нам довелося б вертати назад.

Не один раз пірнали ми до попереку в багнистий ґрунт напівтропічного болота. Та гірше за все були яракаки — найотрутніші та найсміливіші гадюки в усій Південній Америці. Раз-у-раз, звиваючись і підстрибуючи зі смердючої твані, кидалися на нас ці жахливі створіння, і тільки рушниці, що їх ми тримали напоготові, допомагали боронитися від них. Я, напевне, ніколи не зможу забути одну воронкоподібну западину в трясовині, ясно-зелену через купу лишайників на ній. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіли ці гадюки, що сичали на нас, бо яракака тим і славиться, що завжди нападає перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще кинутися навтіки і бігли з усіх сил, доки не забракло духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми навсібіч, біжучи, і довго ще бачили серед очерету виткі тіла наших переслідувачів. На мапі, що її ми накреслили, багнище це назване Зміїним болотом.