Артур Дойль - Незвіданий світ

Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатним. Рослинність на краї його була вже не такою буйною, а самі скелі, лишаючись, як і раніше, неприступними, знизились до трьохсот-чотирьохсот футів. Їхню цілковиту неприступність добре видно на зробленій мною світлині.

— Але має ж стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь мають існувати.

— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челленджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.

— Адже тут буває й дощ, — додав я.

— Ач, яке розумне! — схвалив Челленджер. — Єдина хиба в його роздумах полягає в тім, що ми на власні очі побачили відсутність будь-яких рівчаків на боках кряжу.

— Куди ж у такому разі щезає вода? — настоював я.

— Я думаю, що коли вода не виходить зовні, значить, вона збирається десь усередині.

— То там є озеро?

— Так мені здається.

— Більше ніж імовірно, що озеро розташовується в колишньому кратері, — мовив професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного походження. Втім, хоч там як, я певний, що поверхня плато має ухил до середини, і там ми знайдемо чимале сточище, звідки вода якимось підземним каналом надходить у Зміїне болото.

— А може, рівновага досягається шляхом випаровування, — висловив думку Челленджер, і професори вдалися до вченої балаканини, що її я розумів не більше за китайську грамоту.

Шостого дня, зробивши коло навкруги плато, ми повернулися до нашого табору під самотньою скелею. Настрій у всіх був пригнічений, бо під час зробленого обходу ми не знайшли жодного місця, звідки звичайна людина могла би піднятися на гору. Дорога через печеру, якою користувався Мепл-Вайт, була тепер геть неприступна.

Що ж його робити? Запасів їжі, які ми поновлювали полюванням, поки що вистачало, але настане час, коли вони добіжать кінця. За два місяці розпочнеться дощова пора, і наш табір змиє водою. Скеля була тверда, як граніт, і на те, щоб рубати в ній сходи на таку височінь, ми зовсім не мали у своєму розпорядженні часу. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирнулися і не обмінялися навіть словом, перш ніж розстелити постелі. Останнім, що я побачив, перед тим як заснути, був Челленджер. Скарлючившись, обхопивши голову руками й нагадуючи величезну жабу, сидів він коло багаття і так занурився в міркування, що навіть не почув мого «на добраніч».

Та коли ми віталися ранком, переді мною був зовсім інший Челленджер — від усієї його постаті віяло радістю і самозадоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, та очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність із вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти від вашої дяки!» Його борода стовбурчилася від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кишеню куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, й тому прибрав найвеличнішої пози.

— Еврика! — скрикнув він, виблискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і також привітати один одного. Задачу розв’язано.

— Ви знайшли шлях на гору?

— Маю сміливість думати, що так.

— А де ж саме?

Замість відповіді Челленджер ткнув пальцем на самотню, з гострою, як спис, вершиною, скелю.

Обличчя наші — моє принаймні — витягнулися. У те, що на скелю можна видертися, ми вірили. Але між нею й кряжем лежала безодня.

— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.

— В усякому разі ми добудемося верхів’я скелі, — сказав Челленджер. — А там я розкажу вам про один засіб, що його винайшов мій допитливий розум.

Поснідавши, ми розгорнули тюк, де наш ватаг ховав своє альпіністське приладдя. Звідти він витягнув кружало цупкої, але легкої линви сто п’ятдесят футів завдовжки разом із залізними гачками, клямрами та іншим приладдям. Лорд Джон був відомий саме як альпініст, професор Самерлі відбув не одну гірську експедицію, і серед товариства я був єдиним новаком у цих справах. Проте моя міць і відвага мусили заступити брак досвіду.

Завдання я не назвав би занадто важким, хоч подеколи волосся на моїй голові ставало сторчма. Перша половина шляху видалася зовсім легкою, та опісля скеля ставала дедалі стрімкішою, і останні п’ятдесят футів ми дерлися нагору, чіпляючись руками за найменший виступ і найнепомітнішу щілину. Ні я, ні Самерлі ніколи не долізли б до вершини, якби Челленджер, діставшись туди першим, не кинув нам линви, обв’язавши її круг дерева, що росло на верхів’ї скелі. За допомогою линви ми швидко перелізли через зубчасту стінку й опинилися на невеличкому, вкритому травою майданчику.