Артур Дойль - Незвіданий світ

На ніч ми отаборилися коло підніжжя однієї зі скель. Важко уявити собі більш дику й пустельну місцевість. Скелі були не лише стрімкі, а й з вигинами назовні. Отже, можливість видертися на них виключалася. Безпосередньо біля нас знаходився вузький тонкий стрімчак, який я, здається, згадував уже в своєму оповіданні. Нагадував він величезну червону дзвіницю. Його вершина, де на самій горі росло велике дерево, була на рівні з плато, але їх поділяла широка ущелина. І скеля, і плато — відносно низькі: думаю, десь коло п’ятисот футів, не більше.

— Отут, — вказав Челленджер на дерево, — сидів птеродактиль. Я стеребкався приблизно до половини скелі і лише тоді вистрілив. Гадаю, що добрий альпініст, як я, наприклад, міг би видертися й на вершину. Але, звичайно, це не наблизило б його до плато.

Коли Челленджер говорив про птеродактиля, я глянув на професора Самерлі й уперше побачив у його очах якийсь вогник довіри й каяття. Усмішка не скривила його губ, як то бувало завжди, а навпаки — на обличчі майнув вираз збудження та цікавості. Челленджер і собі побачив це й відчув насолоду перемоги.

— Безперечно, — зауважив він зі звичним сарказмом, — професор Самерлі думає, що, вимовляючи «птеродактиль», я хочу сказати «лелека». Тільки це така лелека, в якої немає пір’я, надзвичайно груба шкіра, крила з перетинками, на щелепах зуби. — Він засміявся і вклонився Самерлі, а той повернувся до нього спиною.

Уранці, поснідавши кавою з маніоком [18] Маніок — тропічна чагарникова вічнозелена рослина родини молочаєвих, із бульбоподібного коріння якої виготовляють поживне борошно. — доводилося ощаджувати наші запаси, — ми зібралися на військову ралу, щоб обговорити найкращий спосіб вилізти на плато.

Челленджер головував із такою врочистістю, ніби був міністром юстиції. Уявіть собі, як він у своєму хлоп’ячому брилі, зсунутому на потилицю, сидить на прискалку, поглядає на нас із-під набряклих повік і, вимахуючи чорною бородою, поважно визначає наше сучасне становище та окреслює подальші наші дії.

Нижче ви побачили б усіх нас утрьох. Мене, засмаглого на сонці, помолоділого та посвіжілого на вільному повітрі, Самерлі, який із поважним та скептичним виглядом попихкував люлькою, і гострого, мов лезо бритви, лорда Джона, що, спираючись на рушницю, трохи нахилився вперед і уважно слухав промовця. Позаду нас сидять двоє метисів і невеличка купка індіанців, а перед нами височіє червонуватий кряж, що відділяє нас від нашої цілі.

— Навряд чи треба казати, — промовляв наш ватаг, — що, перебуваючи тут уперше, я робив усе можливе, аби видряпатися на скелі. Думаю, де не пощастило мені, зазнає поразки й будь-хто інший, бо по горах лазити я вмію. Тоді, щоправда, у мене не було жодного спеціального гірського приладдя, але тепер я подбав про те, щоб узяти його з собою. Певно, що з його допомогою я спроможуся видертися на вершину цієї самотньої скелі. Щодо кряжу, то дертися на нього не варто й сподіватись — він надто вигинистий. Минулого разу мені довелося поспішати, бо надходила дощова пора, і запасів у мене було обмаль. Через це я встиг дослідити кряж протягом лише шістьох миль у східному напрямку і ніде не знайшов дороги. Що ж ми будемо робити?

— Як на мене, є лише один розумний вихід, — сказав професор Самерлі. — Якщо ви йшли на схід, ми дослідимо західну частину кряжу. Мабуть, піднятися на плато можна десь там.

— Згоден, — кивнув лорд Джон. — Плато невелике, і, обійшовши круг нього, ми або знайдемо дорогу, або повернемося на місце, звідки вийшли.

— Я пояснював уже нашому юному другові, — сказав Челленджер (він завжди говорить про мене так, ніби я десятирічний школяр), — я пояснював уже нашому юному другові, що легкого шляху до плато не може бути. Інакше плато не було б ізольоване і на ньому не могли б існувати умови, що так розбігаються зі звичайними законами земного життя. Проте я припускаю, що тут є місця, де може видряпатися на вершину досвідчений альпініст і ніяк не спроможеться злізти вниз важка, незграбна тварина. Напевне, вони є тут, такі місця.

— Звідки це ви знаєте, сер? — задерикуватим тоном спитав Самерлі.

— А звідти, що мій попередник — американець Мепл-Вайт — здійснив цю подорож. Як би інакше міг він бачити дивовижних тварин, що їх він замалював у своєму записнику?

— Ваші міркування нібито випереджають факти, — не здавався впертий Самерлі. — Я бачу ваше плато і не заперечую його існування, але в мене немає ніяких доказів, що там є життя.