Професор Челленджер, який разом із двома індіанцями йшов попереду, раптом спинився і збуджено показав рукою в правий бік. Ми глянули туди й на відстані близько з милю побачили якусь величезну сіру масу, начебто птаха. Він знявся з місця і, плавно махаючи крилами, повільно линув низько над землею, доки не зник у стіні бамбуку.
— Бачили? — із переможним виглядом гукнув Челленджер. — Ви бачили, Самерлі?
Його колега здивовано дивився туди, де зникла дивовижна істота.
— Як думаєте, що то було? — спитав він.
— Наскільки я бачив, птеродактиль.
Самерлі вибухнув зневажливим сміхом.
— Птеродурощі, — сказав він. — Це — чорногуз, або ж я ніколи не бачив їх.
Челленджер розлютився так, що не спромігся вимовити й слова. Він тільки струсонув пакунок на своїй спині й рушив далі. Лорд Джон, ледве стримуючи себе, підійшов до мене. Вираз глибокого хвилювання, хоч як він опановував себе, відбився на його обличчі. У руках він тримав цейссовського бінокля.
— Я добре роздивився його, — сказав лорд. — Не наважуся сказати, що воно таке, але клянуся своєю репутацією, що таких птахів я ще ніколи не бачив.
Отакі справи. Чи й дійсно ми наблизилися до кордонів невідомого, і та тварина була першим вісником незвіданого світу, про який говорить наш начальник? Розповідаю все так, як воно було, а ви вже робіть висновки, які хочете. Це, власне, єдиний більш-менш значущий випадок.
Отже, мій читачу (якщо мене хтось читатиме), ми проїхали з тобою по величезній річці, прослизнули через очерет у зелений тунель, пропливли під його склепінням, пройшли довгу путь між пальмами, продерлися крізь бамбукові хащі й видобулись із папороті. Здолавши другу гряду пагорбів, ми уздріли перед собою неправильної форми рівнину, порослу пальмами. На обрії вона кінчається пасмом червонуватих скель, що їх я бачив на малюнку. Ось вона переді мною, і немає жодного сумніву, що це — те саме пасмо. Від нашого табору до найближчого краю його — щонайменше сім миль. Далі пасмо загибається і — скільки можна кинути оком — іде кривою лінією.
Челленджер переможно козириться, а Самерлі мовчить, але, як і раніше, до всього ставиться скептично. Завтра мусимо позбутися принаймні частини наших сумнівів. А тим часом, користуючись тим, що Хосе проштрикнув собі бамбуком руку й хоче повернутися додому, посилаю через нього листа. Може, якимось щасливим випадком він і потрапить вам до рук. При першій же нагоді напишу ще. Надсилаю схематичну мапу нашої подорожі. Сподіваюся, за її допомогою вам легше буде стежити за моїм оповіданням.
Розділ IX
Хто міг це перередбачити?
З нами сталося жахливе нещастя. Хто міг передбачати це? Не знати, чим воно й скінчиться. Може, нам судилося провести все життя в цій дивній неприступній місцині. Я ще й досі цілком не отямився і недостатньо чітко уявляю собі і наше сучасне становище, і перспективи в майбутньому. Моєму переполоханому мозку перше здається надзвичайно загрозливим, а друге — темним, як ніч.
Жодна людина ніколи не потрапляла у гіршу ситуацію. Разом із тим було б недоцільно відкрити точні географічні дані місця нашого ув’язнення, аби друзі надіслали нам допомогу. Якби навіть вони спромоглися відрядити якусь рятувальну експедицію, долю нашу все одно буде вирішено задовго до того, як вона прибуде до Південної Америки.
Допомогти нам, власне, не легше, ніж тим, хто опинився на Місяці. Коли вже ми й видобудемося колись звідси, то тільки завдяки нам самим. Компаньйони в мене незвичайні. Це люди видатного розуму й виняткової енергії. На цьому тільки й базуються мої надії. Лише дивлячись на спокійні, безтурботні обличчя своїх супутників, бачу я маленьку іскорку світла в суцільному мороку, що оповиває нашу долю. Зовні і я такий само безтурботний, але всередині мене панує жах.
Дозвольте розповісти якнайдокладніше про всі події, що призвели до катастрофи.
На завершення свого останнього листа я казав, що на відстані сімох миль від нас знаходиться довжелезний кряж червонуватих скель — вочевидь, плато, про яке говорив професор Челленджер. Коли ми наблизилися до них, мені здалося, що подекуди вони вищі, ніж він гадав, — мають щонайменше тисячі футів заввишки й відрізняються слоїстістю, властивою базальтовим утворенням. Щось подібне можна бачити й коло Единбургу в Шотландії. Вершину кряжу вкривала рослинність: скраєчку — буйні хащі, а за ними — купа високих дерев. Ніде навкруги жодних ознак тваринного життя не було видно.
Читать дальше