Артур Дойль - Незвіданий світ

З нами трапилися й досі ще трапляються найнезвичайніші речі. Увесь мій запас паперу складається з п’ятьох записників і кількох блокнотів. Олівець у мене тільки один. Але поки руки мої можуть ворушитися, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники роду людського, яким судилося побачити такі речі, і тому я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони ще свіжі в моїй пам’яті і неминуча доля дає на це дозвіл. Чи пощастить мені передати листа Замбо; чи я сам спроможуся в якийсь дивний спосіб привезти їх із собою; чи потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, маючи можливість користуватись літаком, я не знаю. У будь-якому разі передчуття каже мені, що мої нотатки обезсмертять наші найправдивіші авантюри.

Ранком другого дня по тому, як підлий Гомес ув’язнив нас на плато, розпочався новий етап наших пригод. Але перший же інцидент із цілої низки справив на мене не надто позитивне враження. Прокинувшись після недовгого сну, я випадково поглянув на свої штани. Одна холоша, задравшись трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі було щось подібне до великої виноградини пурпурового кольору. Здивований, я нахилився вперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і звідти навсібіч пирснула кров. Я аж скрикнув від огиди й розбудив тим обох професорів, які спали поруч.

— Надзвичайно цікаво, — сказав Самерлі, розглядаючи мою ногу. — Величезний кліщ, і, наскільки мені відомо, він не належить до жодної класифікації.

— Перший плід наших дослідів, — повчально промовив Челленджер своїм низьким голосом. — Мусимо визначити його тільки як Ioxodes Maloni. На мою думку, мій юний друже, порівняно з тим, що ваше ім’я залишиться в невмирущих анналах зоології, укус кліща — то сута дрібничка. На нещастя, ви своїми пучками розчавили цей чудовий екземпляр саме тоді, коли він смоктав вашу кров.

— У, мерзенна гадина! — скрикнув я.

Професор Челленджер, протестуючи, здійняв свої товсті брови і, щоб заспокоїти мене, поклав мені на плече руку.

— Мусите виховувати в собі науковий погляд на природу й незалежний розум ученого, — сказав він. — Для людини з філософічною вдачею — як у мене, наприклад, — кліщ із його ланцетоподібним хоботком і шлунком, що розтягається, — такий самий досконалий витвір природи, як павич або північне сяйво. Мені просто боляче слухати, що ви так зневажливо говорите про бідну комашку. Проте я не маю сумніву, що, коли ми будемо уважними, ми знайдемо їх ще кілька штук.

— Який же тут може бути сумнів, — похмуро погодився Самерлі, — коли один кліщ оце тільки-но просмикнувся за комір вашої сорочки?

Челленджер заревів, як бик, схопився з місця й почав несамовито драти на собі комірчик і сорочку, аби якнайшвидше скинути їх. Самерлі і я реготали так, що ледве могли допомагати йому. Нарешті нам пощастило заголити його могутній тулуб (у грудях п’ятдесят чотири дюйми за міркою кравця). Все Челленджерове тіло було вкрите чорним густим волоссям, і ми витягли звідти кліща, перш ніж він устиг укусити професора. Але навкруги нас було повнісінько цих жахливих створінь, і ми мусили забиратися звідти.

Та насамперед треба було домовитись із нашим вірним негром, що вже стояв на скелі з бляшанками какао та бісквітами. З провізії, що була в таборі, ми звеліли йому залишити запаси на два місяці, а решту віддати індіанцям як винагороду за їхню роботу на нас і за доставку листа до Амазонки. За кільки годин ми бачили, як вони вервечкою йшли по рівнині, кожен із пакунком на голові. Замбо перейшов до нашого намету й залишився там — він був нашим єдиним зв’язком із навколишнім світом.

Тепер треба було вирішити, що робити далі. Свою стоянку серед усіяних кліщами кущів ми перенесли на невеличку галявину, облямовану високими деревами. Посередині її лежало кільки пласких каменів, неподалік була криниця з чудовою водою. Там ми й розташувалися, там і обговорювали плани перших наших дій у незвіданому краї. Серед листя над нами виспівували птахи — один із них якось дуже дивно стогнав, але крім їхніх співів інших ознак життя ніде не було видно.

Перш за все ми підрахували наші запаси, щоб знати, чи надовго їх стане. Того, що ми принесли з собою, разом із тим, що передав Замбо, цілком нам вистачало. Найголовніше — беручи до уваги ту небезпеку, що чатувала на нас, — ми мали чотири гвинтівки з тисячею трьомастами патронів до них, мисливську рушницю й близько ста п’ятдесяти патронів великого калібру. Їстівного вистачило б на кілька тижнів; був чималий запас тютюну та деяке наукове приладдя, як-от підзорна труба й добрий польовий бінокль. Усі ці речі ми поскладали на галявині, а потім сокирами та ножами позрубували багато колючих кущів і зробили з них огорожу ярдів на п’ятнадцять у діаметрі. Це мала бути наша тимчасова штаб-квартира, наш притулок на випадок якоїсь несподіваної небезпеки й сховище наших запасів. Назвали ми її «Форт Челленджера».