Ричард Морган - Видозмінений вуглець

— Крістін, і без того нічого ніколи не змінюється, — я різко тицьнув великим пальцем на юрбу надворі. — Завжди будуть отакі дебіли, що ковтатимуть алгоритми вірувань цілком, щоб їм не доводилося думати самотужки. Завжди будуть такі люди, як Кавахара та Банкрофти, що натискатимуть кнопки та наживатимуться на програмі. Такі люди, як ти, що стежитимуть за тим, щоби гра тривала без перешкод, а правила порушували не надто часто. Якщо ж метам хотітиметься самим порушити правила, вони посилатимуть робити це таких людей, як Трепп і я. Це правда, Крістін. Це було правдою, відколи я народився сто п’ятдесят років тому, і, судячи з того, що я читав у книжках з історії, ситуація ніколи не відрізнялася. До цього краще звикнути.

Якусь мить вона спокійно дивилася на мене, а тоді кивнула, наче прийнявши подумки якесь рішення.

— Ти завжди планував убити Кавахару, чи не так? Ця хрінь із зізнанням була лише для того, щоби втягнути в діло мене.

Це запитання я ставив собі дуже часто, і я досі не мав на нього чіткої відповіді. Я ще раз знизав плечима.

— Вона заслуговувала на смерть, Крістін. На реальну смерть. Ось і все, що я достеменно знаю.

Із панелей даху в мене над головою долинув слабкий стукіт. Я захилив голову і побачив прозорі вибухи на склі. Починався дощ.

— Треба йти, — тихо промовив я. — Коли ти побачиш це обличчя знову, носитиму його не я, тож, якщо ти хочеш щось сказати…

На цих моїх словах лице Ортеґи ледь помітно сіпнулося. Я вилаяв себе за незграбність і спробував узяти її за руку.

— Послухай, ніхто не знає, чи буде так хоч трохи легше. Баутіста, мабуть, підозрює, що ми зійшлись, але правди про це точно ніхто не знає.

— Я знаю, — різко відповіла вона, не даючи мені руки. — Я пам’ятаю.

Я зітхнув.

— Так, і я теж. Це варто пам’ятати, Крістін. Але не дай цьому споганити решту свого життя. Поверни собі Райкера й перейди до наступного екрана. Ось що важливо. О, так, — я сягнув рукою під пальто й витягнув зім’яту пачку цигарок. — А ще можеш забрати їх назад. Мені вони більше не потрібні, і йому теж, тож не підсаджуй його знову. Ти завинила мені як мінімум це. Просто подбай про те, щоб він і далі не курив.

Вона кліпнула й різко поцілувала мене десь посередині між вустами та щокою. Цю неточність я не намагався скоригувати в жоден бік. Я відвернувся, так і не побачивши, чи не заплаче вона, і попрямував до дверей у віддаленому кінці зали. Озирнувся лишень раз, коли піднімався по сходах. Ортеґа й досі стояла там, обнявши себе руками і проводжаючи мене поглядом. Її обличчя у штормовому світлі видно не було — відстань була завелика.

Якусь мить у мені щось нило, щось закорінене так глибоко, що я знав: вирвати це означає знищити суть того, що тримає мене вкупі. Це відчуття здійнялося й розхлюпалося, наче дощ, у мене за очима, а потім розрослося, тим часом як стукіт на панелях даху гучнішав, а по склу текла вода.

Тоді я притлумив його.

Я знову повернувся до наступної сходинки, знайшов десь у себе в грудях смішок і викашляв його. Смішок набув сили й перетворився на своєрідний сміх.

«Переходь до наступного екрана.»

Вгорі чекали двері, а за ними — голкокидок.

Я пройшов туди, ще намагаючись сміятися.

Між рішенням написати перший роман і, власне, його публікацією є величезна відстань, і подолання цієї відстані може бути емоційно виснажливим. У цьому процесі не обійтися без самотності, але він при цьому вимагає колосальної віри у свою справу, яку важко підтримувати самотужки. Я зміг завершити цю подорож лише завдяки низці людей, яких зустрів дорогою і які підживлювали мене своєю вірою, коли в мене її лишалося дуже мало. Оскільки техніки, вигаданої у «Видозміненому вуглеці», ще не існує, мені варто поквапитись і подякувати цим попутникам, поки в мене ще є можливість, бо я цілком упевнений: без їхньої допомоги самого «Видозміненого вуглецю» теж би не існувало.

Отже, у порядку появи:

Дякую Марґарет і Джонові Морганам за складання початкового органічного матеріалу, Керолайн (Крапці-Тире) Морґан за запал із тих часів, коли вона ще не вміла говорити, Ґевінові Берджессу за дружбу тоді, коли ми обоє часто-густо були нездатні говорити, Аланові Янґу за глибоку безумовну відданість, яку неможливо описати словами, та Вірджинії Коттінеллі за те, що віддала мені третє десятиліття свого життя, коли я майже витратив третє десятиліття свого. Далі, у світлі в кінці довжелезного тунелю, дякую моїй агентці Керолін Вітакер за те, що розглянула чернетки «Видозміненого вуглецю» не один раз, а двічі, та Саймонові Спентону з видавництва Gollancz за те, що він таки це організував.