Ричард Морган - Видозмінений вуглець

— Звідки ви дізналися? — вона дивилася в куток оранжереї й говорила тихим відстороненим голосом. — Як ви вийшли на Босток?

— Здебільшого інтуїтивно. Ви бачили, як я дивився в телескоп?

Вона кивнула і прокашлялася.

— Я думала, ви граєте зі мною. Думала, ви йому сказали.

— Ні, — я відчув легкий укол злості. — Кавахара ще тримала в віртуалі мою подругу. І погрожувала закатувати її до божевілля.

Вона скоса поглянула на мене, а тоді відвела погляд і тихо сказала:

— Я не знала.

— Ну, так, — я знизав плечима. — Телескоп дав мені половину інформації. Ваш чоловік був на борту «Голови у хмарах» якраз перед тим, як убив себе. Тож тоді я замислився про всі ті неприємні іграшки, які тримала там Кавахара, і замислився, чи не могли вашого чоловіка довести до самогубства. Хімічно чи за допомогою якоїсь віртуальної програми. Я таке вже бачив.

— Так. Я не сумніваюся, що бачили, — тепер вона, судячи з голосу, втомилася й поступово віддалялася. — А навіщо шукати цього у «ПсихаСек», а не в «Голові у хмарах»?

— Напевне не знаю. Як я вже сказав, це було інтуїтивно. Можливо, просто здавалося, що пограбування з застосуванням хімії на борту повітряного будинку розпусти не в дусі Кавахари. Надто відверто, надто грубо. Вона шахістка, а не забіяка. Була шахісткою. А може, я просто не міг пролізти у стек стеження «Голови у хмарах» так, як міг у «ПсихаСек», а мені хотілося зробити щось негайно. Хай там як, я сказав «Гендріксові» піти туди та вивчити стандартні медичні процедури для клонів, а тоді пошукати якихось невідповідностей з кінця. Так я знайшов Шеріл Босток.

— Яка неймовірна проникливість, — вона повернулася до мене. — А що тепер, пане Ковач? Знову справедливість? Знову розпинати метів?

Я кинув диск на стіл.

— «Гендрікс» на моє прохання пішов туди та стер кадри зі введенням ін’єкції з файлів «ПсихаСек». Як я вже казав, розслідування, напевно, вирішить, що вашого чоловіка вкололи на борту «Голови у хмарах». Це раціональне рішення. А, ще ми стерли з пам’яті «Гендрікса» ваш візит до мого номера, на той випадок, якщо хтось захоче скористатися з ваших слів про те, щоб відкупитися від мене. Так чи інакше, я сказав би, що ви завинили «Гендріксові» парочку великих послуг. Він сказав, що йому досить час від часу приймати кількох гостей. Це має бути відносно недорого. Я, так би мовити, пообіцяв це від вашого імені.

Я не розповів їй, як Ортеґа переглянула сцену у спальні і як довго мені довелося вмовляти поліціянтку. Я й сам досі не знав напевне, чому вона погодилася. Натомість я споглядав подив на обличчі Міріам Банкрофт упродовж тридцяти секунд, за які вона витягнула руку і зімкнула її на диску. Взявши його, вона поглянула на мене з-за стиснутих пальців.

— Чому?

— Не знаю, — похмуро відповів я. — Хто його зна, може, ви з Лоренсом заслужили одне на одного. Може, ви заслужили на те, щоб і далі кохати зрадника з сексуальною дезадаптацією, нездатного суміщати в одних стосунках повагу та жагу. Може, він заслужив на те, щоб і далі не знати, убив він Рентанґ без причини чи ні. Може, ви такі ж, як Рейлін, ви обоє. Може, всі мети заслужили тільки на одне одного. Я знаю лиш одне: решта нас не заслужила на вас.

Я підвівся, щоб піти.

— Дякую за напій.

Я дістався до дверей…

— Такеші.

…і знехотя обернувся.

— Річ не в цьому, — з упевненістю сказала вона. — Може, ви й вірите в усе це, але річ не в цьому. Чи не так?

Я хитнув головою й погодився:

— Ні, річ не в цьому.

— Тоді в чому?

— Як я вже сказав, я не знаю, — я пильно подивився на неї, думаючи, радий я тому, що не можу цього згадати, чи ні. Мій голос пом’якшився. — Але він попросив мене це зробити в разі мого виграшу. Це було частиною домовленості. Чому, він мені не сказав.

Я залишив її сидіти самотою посеред страдного зілля.

Біля Ембера відплив лишив по собі мокру смуту піску, що майже доходила до похилих решток «Захисника вільної торгівлі». Каміння, об яке розбився балкер, було оголене; його скупчення в мілководді біля носа скидалося на скам’янілі кишки, випущені з корабля. Там сиділи морські птахи, що пронизливо кричали одне на одного. Над піском повіяв кволий вітерець, який здійняв невеличкі брижі в калюжах, що лишилися в наших слідах. На набережній уже зняли обличчя Аншани Саломан, тим самим підкресливши холодну порожнечу вулиці.

— Я думала, ви вже поїхали, — сказала Айрін Елліотт біля мене.

— Ми працюємо над цим. На Світі Гарлана затягують з дозволом на голкокидок. Там по-справжньому не хочуть мого повернення.