Ричард Морган - Пробуджені фурії

Заворушилася моя посланська інтуїція. Щось не так. Я зустрічав чоловіків і жінок, у яких за спинами було по кілька століть безперервного життя, і вони розмовляли не так, як цей хлопець. Це не була мудрість років, що повільно ллється в текітомурську ніч, домішуючись до диму з люльки.

На вулицях слово «кайкіо», підібране і включене в арґо стрип’япської кількома століттями пізніше, означає контакта, який може зіпхнути крадене добро, таємного керівника товарних потоків. У деяких частинах Міллспортського архіпелагу воно й досі скрізь вживається в такому сенсі. В інших місцях значення змінилось, і тепер слово описує незалежних фінансових консультантів.

Ага, а ще далі на південь це слово означає святенника, одержимого духами, або ж витік каналізації. Годі цього детективного лайна. Чувак же ясно сказав — ти запізнюєшся.

Я підставив ребро долоні під край ролети і пхнув її догори, блокуючи припливну хвилю болю від рани, наскільки мені дозволяла нервова система синтетичного чохла. Ворота лунко прогуркотіли вгору. Мене і вулицю навколо обдало світлом.

— Вечір.

— Господи! — Міллспортський Акцент відсахнувся. Він стояв усього за кілька метрів од воріт, коли ті посунулися вгору.

— Таку.

— Здоров, Плексе, — я не звів погляду з новачка. — А хто цей тан?

Але я вже й сам побачив. Блідий, штучно-вродливий, наче просто з якоїсь прохідної експерії, десь між Мікі Нозавою і Рю Бартоком. Бійцівський чохол з хорошими пропорціями, міцний в плечах і грудях, довгий в кінцівках. Сніп волосся, який тепер часто використовують на виставках біомеханіки, такий начесаний угору наелектризований пучок, щоб показати, буцім його щойно витягли з бака для клонування. Випнутий брижатий костюм натякав на приховану зброю, а поза свідчила, що він не має при собі озброєння, яке був би готовий використати.

Стійка з якогось бойового мистецтва, в якій було більше гавкоту, аніж готовності вкусити. В одній зігнутій долоні він досі тримав розряджену мікролюльку, очі — вибалушені. Данина прадавній традиції позначилася з одного боку лоба ілюмінієвими завитками татуювання.

Підручний міллспортської якудзи. Вуличний бик.

— Не називай мене тані, — прошкварчав він. — Це ти тут чужий, Ковачу. Це ти зайда.

Я залишив його на периферії поля зору й глянув у бік Плекса, який стояв біля верстаків, вовтузився зі сплетеними у вузол прив’язями і приміряв усмішку, якій не хотілося проступати на його розпещеному аристократичному обличчі.

— Слухай, Таку…

— Це була вечірка тільки для своїх, Плексе. Я не просив тебе передавати організацію розваг третій стороні.

Якудза сіпнувся вперед, ледве стримуючись. В його горлі заклекотіло. Було схоже, що Плекс запанікував.

— Зажди, я… — він із видимим зусиллям опустив плетиво прив’язей. — Таку, він прийшов в іншій справі.

— Він забирає час, який я проплатив, — м’яко сказав я.

— Слухай, Ковачу, драний ти…

— Ні, — сказавши це, я знову глянув на нього, сподіваючись, що він правильно визначить енергію в моєму тоні. — Як знаєш, хто я такий, то триматимешся від мене подалі. Я прийшов до Плекса, а не до тебе. Забирайся.

Не знаю, що його спинило, репутація посланців, свіжі новини з цитаделі — бо вони на цей час уже мали давно сюди долетіти, ти там так наламав — чи просто холодніша кров, ніж можна було очікувати від панкуватої персони в дешевому костюмі. Він секунду постояв в аурі власної люті, а тоді схаменувся й трансформував її в недбалий погляд на нігті правої руки й посмішку.

— Авжеж. Давай, побалакай про свою справу з Плексом. Я зачекаю надворі. Вам же недовго.

Він навіть ступив крок до вулиці. Я знову глянув на Плекса.

— Про що він, у біса, патякає?

Плекс скривився.

— Е-е-е, нам треба перенести зустріч, Таку. Не можна…

— О ні, — але, оглянувши приміщення, я вже побачив закручені сліди в пилюці, де хтось раніше використав гравіпідйомник. — Ні, ні, ти сказав…

— Я… Знаю, Таку, але…

— Я заплатив тобі.

— Я поверну гроші…

— Мені не потрібні ті драні гроші, Плексе, — я пропікав його поглядом і боровся з бажанням видерти йому горлянку. Без Плекса не могло бути завантаження. А без завантаження… — Я хочу повернути своє довбане тіло.

— Все норм, все норм. Ти його матимеш. Просто зараз…

— Просто зараз, Ковачу, цей заклад використовуємо ми, — якудза знов заплив у поле мого зору, все ще скалячись. — Сказати по правді, він нам завжди належав. Але наш Плекс, певно, тобі про це не сказав?