Ричард Морган - Пробуджені фурії

— То хай тебе чорт несе. Паняй звідси. — Я заблокував свіжий гнів, бажання знову збити його з ніг і закінчити це. Притлумив його. На диво, для цього знадобилося небагато сил. Мій голос знову зазвучав рівно. — Не стій і не ний тут мені, а йди й упорайся краще.

Він ще раз обачно глянув на мене, а тоді пішов до краю пристані й до менш побитих глісерів.

Я дивився йому вслід.

За десяток метрів він зупинився і розвернувся. Мені здалося, що він почав піднімати руку.

І рідкий сплеск бластерного вогню пролетів над пристанню. Він влучив йому в голову й груди, і спалив усе на своєму шляху. Він хвильку постояв, зникнувши від пояса вгору, а тоді димні рештки тіла повалилися набік, за край пристані, гупнулися на носовий панцир найближчого глісера і сповзли у воду з нудним сплеском.

Щось кольнуло мені під ребрами. З мене вирвався тихий звук, і я затис його за зубами. Я крутнувся, не маючи зброї, у напрямку, звідки прилетів розряд.

З дверей тюкувальної станції виступила Ядвіга. Вона десь добула часткоплазмову гвинтівку Муракамі, або дуже схожу на неї зброю. Тримала її вертикально при боці. Повітря навколо дула ще тремтіло від теплових хвиль.

— Я так розумію, що ти був не дуже проти, — перекричала вона вітерець і мертву тишу між нами.

Я заплющив очі. Просто стояв і дихав.

Не допомогло.

З палуби «Гайдучої доньки» берегова лінія Кошута перетворилася на тонку вуглисту смужку за кормою. Високі потворні хмари ще й досі ледь видніють на півдні, де буря суне західним краєм Обширу, втрачає силу в мілких водах і помирає. Прогнози обіцяють спокійне море й сонце на всю дорогу на північ. Джапаридзе вважає, що зможе доправити нас до Текітомури за рекордний час, і за ті гроші, що ми йому платимо, він був би радий це зробити. Але раптовий ривок підстаркуватого вантажного аероплава, скоріше за все, впаде комусь у вічі, а цього нам наразі не треба. Повільний і повсюдний комерційний ритм із проміжними зупинками вздовж західного узбережжя Шафранового архіпелагу маскують нас значно краще. А правильний час — це головне.

Я знаю, що десь там розслідування гримить коридорами влади в Міллспорті. Посланські аудитори, що прибули голкокидком, колупаються в нечисленних уламках таємної операції Муракамі. Але як не зачепила нас буря на Обширі, так і це нас не торкнеться. У нас є час, а якщо пощастить — то саме стільки, скільки потрібно. Вірус «Кволґрист» рівномірно розповзається серед населення планети, і його загроза невдовзі витурить родину Гарланів геть із їхніх аристократичних тіл у стеки до їхніх пращурів. Вакуум влади, утворений цією відставкою, затягне решту олігархічних Перших родин у політичний вир, із яким вони погано впораються, а тоді все почне розпадатися. Якудза, гайдуки й Протекторат кружлятимуть поруч, як пляшкоспини навкруг ослаблого слонового ската, чекатимуть результату й стежитимуть одне за одним. Але поки що ніхто з них не робитиме свого ходу.

Так вважає Квеллкриста Сокольнича, і хоч іноді вона й говорить трохи занадто гладенько, як Сосекі Кої, коли заводив про марш історії, але я схиляюся до того, щоб погодитися. Я бачив такі процеси на інших планетах, а в деяких випадках навіть допомагав їх запустити, тож її прогнози скидаються на правдиві. Плюс вона сама бачила Виселення, що робить її кращим фахівцем із політичних змін на Світі Гарлана за будь-кого з нас.

Бути поруч із нею дивно. Мало того, що балакаєш до історичної легенди віком у кілька століть — і це усвідомлення нерівномірне — іноді далеке, а іноді дико відчутне. На додачу, в тому, як вона приходить і зникає, як міняється місцями з Сильвою Ошімою, чимдалі більш проявляється якась текуча легкість — так само Джапаридзе зі своїм першим помічником змінюють одне одного на містку. Іноді прямо бачиш, як воно відбувається — наче спалах статики на її обличчі — а тоді вона кліпає очима, і ти вже говориш з іншою жінкою. Часом я не впевнений, з котрою з них балакаю. Доводиться стежити за рухами обличчя і знову дослухатися до модуляцій голосу.

Мені цікаво, чи цей новий непевний тип особистості стане за наступні десятиліття загальнолюдською реальністю. З того, що розповідає Сильва, коли вона за кермом — проти цього нема жодної причини. Потенціал списантських систем майже нескінченний. Для того, щоб упоратися з ними, потрібна сильніша людина, але так було завжди, з кожним значущим кроком у нашому технологічному розвитку. Обійтися старими моделями стає неможливо, і доводиться рухатися вперед, будувати кращі розуми й тіла. Або так, або всесвіт підкрадеться болотяною пантерою і зжере нас живцем.