Ричард Морган - Пробуджені фурії

— Не розводь мелодраму, старий.

— О, тобі це здається мелодрамою?

— Ні, — цього разу він відміряв зневагу дуже чітко. — Все надто жалюгідно навіть для неї. Це дика природа. Ти як той кульгавий старий вовк, що вже не встигає за зграєю, і йому доводиться бовтатися скраєчку і сподіватися, що йому перепаде трохи м’яса, якого хтось уже не схоче. Я не можу повірити, що ти здуру пішов з Корпусу, дядьку. Не можу повірити, хоч ти всрися.

— Не репетуй, тебе там не було! — гаркнув я.

— Так, бо коли б був, то нічого з цього не трапилося б. Гадаєш, я так само спустив би все в нужник? Просто розвернувся й пішов би, як тато?

— Та іди в сраку!

— Серло старе, та ти ж так само їх покинув. Пішов з Корпусу і пішов з їхніх життів.

— Ти ніфіга не знаєш, про що мелеш. В їхніх життях я був так само потрібен, як драна сіткомедуза в басейні. Я був злочинцем.

— Точно, був. То як, ти хочеш за це медаль?

— Ой, а ти б що зробив? Ти колишній посланець. Знаєш, що це означає? Заборона державної служби, військового рангу або посади в корпораціях вище рівня трави. Закритий доступ до легальних схем кредитування. Якщо ти такий до всирачки розумний, як би ти розіграв ці карти?

— Я б узагалі нікуди не йшов.

— Тебе там не було, щоб ти здох.

— Ну гаразд. Що б я зробив, бувши колишнім посланцем? Не знаю. Але я з біса добре знаю, що через майже двісті років не докотився б до такого, як ти. Самотній, голосракий, залежний від Радула Шегешвара і купки драних серферів. Ти знаєш, що я відстежив тебе до Рада раніше, ніж до нього дістався ти? Знав таке?

— Звісно, що знав.

Він на хвильку затнувся. У голосі залишилося зовсім трошки посланської витримки — він надто розлютився.

— Нехай, а ти знав, що ми передбачили кожен твій крок після Текітомури? Знав, що я влаштував засідку на Рилі?

— Так, ця частина плану тобі вдалася особливо добре.

Новий градус люті спотворив його обличчя.

— Не було ніякої драної різниці, тому що Рад однаково був нашим. Ми були прикриті від самого початку. Чого ж, ти думаєш, ви так легко відбулися?

— Гм, може тому що супутники збили твій штурмкоптер, а решта з вас була капець якою некомпетентною, щоб простежити за нами до Північного рукава?

— Гімном умийся. Думаєш, ми тебе дуже шукали? Ми від самого початку знали, куди ти попрямуєш. Від самого, бляха, початку.

Годі. Тверда крижина рішучості в грудях повела мене вперед з руками наготові.

— Тоді, — сказав я тихо, — тобі тільки й лишилося, що завершити справу. То як, упораєшся сам?

Довгу мить ми палили одне одного очима, і до нас обох дійшла невідворотність бійки. Тоді він кинувся на мене.

Нищівні удари в горло і пах, що вилетіли з густої хвилі атаки, яка відштовхнула мене на два метри назад, перш ніж я зміг загасити її. Рукою я відбив удар у пах нижнім блоком і зміг присісти досить глибоко, щоб прийняти лобом рубаний удар у горло. Водночас я вибухнув контрударом просто в основу грудної клітки. Він заточився, спробував зачепити мою руку улюбленим прийомом з айкідо, який я упізнав так чітко, що мало не засміявся. Я вирвався з нього і тицьнув йому в очі пальцями. Він відійшов за межу досяжності невеликим граційним півколом і видав мені боковий ногою. Удар ліг надто високо і був заповільний. Я вхопив його за ступню і без жалю вивернув її. Він крутнувся слідом за нею, полетів донизу і буцьнув мене в голову іншою ногою, коли інерція кругового руху здійняла її в повітря. Його підйом тріснув мене в обличчя — я вже відступав, намагаючись уникнути повної сили удару. Я випустив його ступню, а мій зір на мить розфокусувало. У секунду, коли він упав на землю, я перечепився через гравіноші. Вони хитнулися на своїх силових полях і підтримали мене. Я похитав головою, намагаючись витрусити з неї вітряну порожнечу.

Бійка була не такою жорстокою, як могла би бути. Ми обидва втомилися і неминуче поклалися на адаптивні системи своїх чохлів. Обидва припускалися помилок, які за інших обставин могли виявитися смертельними. І, мабуть, жоден із нас не був цілком певен, що саме ми робили тут, на тихій, порожній, нереальній в легкій імлі пристані.

Знаєш, здобувані вірять…

Голос Сильви, що замислено бурмотіла у своєму інфосховищі.

…що все назовні — це ілюзія, гра тіней, створена богами пращурів, щоб заколихувати нас, поки ми не будемо готові виточити собі власну реальність і Завантажитися в неї.

Дуже заспокійливо, хіба ні?

Я плюнув і набрав повітря. Зліз із вигнутої обшивки гравіношів.