Бернар Вербер - Завтра будуть коти

— Що це? — з недовірою питаю я.

— Ікра, — відповідає Піфагор. — Це риб’ячі яйця.

Вони маленькі, круглі й чорні. Я думала, що риб’ячі яйця білі. Обережно нюхаю: пахне гарно. Занурюю лапу в маленьку баночку і підношу до кінчика язика. Смакую. Маленькі кульки тріскають на зубах, з них витікає смачний масний і солоний сік. Смакове відчуття від цього продукту цілком нове. Це краще, ніж сухий корм. Беру знову. Що більше його їм, то більше мені подобається цей дуже особливий смак. Ніколи не куштувала такої смакоти.

Піфагор також насолоджується чорними яйцями, і незабаром ми всі прицмокуємо язиком від цього вишуканого людського харчу.

Обожнюю ікру! Я хочу їсти тільки це.

Облизую губи.

Пишаюся тим, що я кішка, і тим, що я зробила.

Пишаюся тим, що я зрозуміла те, що зрозуміла: усе пов’язане зі всім, а межі матерії є лише суб’єктивними віруваннями.

Коли ж настав день, ми заснули всі четверо на одному ліжку, згорнувшись клубочком, з присмаком ікри в роті та спогадом про фантастичну битву за Єлисейські поля.

Я щаслива.

Я люблю Піфагора.

Я люблю себе.

Я люблю ікру.

Я люблю Всесвіт.

Хтось кладе лапу мені на око. Хтось гризе мене за вухо. Це не додає мені бажання прокинутися. Потім хтось прилипає до моїх пипок. Незграбний, як завжди, Анжело. Я геть про нього забула. Хтось привів його сюди, коли ми спали.

Я врешті розплющую очі й присуваю його ближче.

Надворі ніч, і я зауважую, що знову не помітила, як надійшов вечір.

Піфагор вже встав. Він сидить коло вікна і милується Єлисейськими садами.

— У мене дві новини: гарна і погана, — каже він, не обертаючись. — Гарна: оскільки жоден з нас не захворів, роблю висновок, що у нас імунітет до тої нової чуми, яка вражає людей. Ми можемо сміливо битися з пацюками.

— А погана? — питаю я, вивільняючись від Анжело.

— Батарея мого смартфона сіла, у мене більше немає доступу до інтернету. Останнього разу, коли я скористався Третім Оком, довідався, що ті щури, які вижили після битви, згуртувалися і шукають підкріплення. Тепер я не знаю, що вони роблять, які у них плани, але вони точно прагнуть реваншу.

Підступаю до нього, але поводжуся стримано.

Мені дивно розмовляти з Піфагором після вчорашнього.

Я розвертаюся і дивлюся на себе у кімнатне люстро. Ось що таке бути богинею: пригадувати собі, що я — «все» і що все — у мені. А бути кішкою — це бути обмеженою своїм організмом.

Потираю очі і — на жаль, відмовившись від думки, що я є все — продовжую звичну розмову з сіамцем.

— Після такої поразки вони не наважаться більше сюди прийти.

— Наважаться, — відказує він.

— Ми знову їх подолаємо. У нас є Ганнібал.

— Їх буде більше, і нам не вдасться скористатися ефектом несподіванки.

— Ми все одно переможемо.

— Нам не можна більше тут залишатися, — наполягає він.

Піфагор помітно непокоїться. Я розумію, що він тепер наче сліпий, позбавлений точної інформації, яку йому забезпечувало Третє Око, і що його доступ до інтернету — такий самий наркотик, як котяча травичка для Фелікса.

Піфагор намотує кола.

— Треба знайти магазин телефонів, щоб взяти батарею, шнур і зарядку, — збуджено оголошує він. — А ще краще було б знайти акумуляторну батарею, яка працює на сонячній енергії, щоб не залежати від міських електричних джерел, які всі поступово вийдуть з ладу, якщо ще не вийшли.

— «Магазин телефонів»? Якщо ти поясниш мені, про що йдеться, думаю, я знайду, — каже Есмеральда, яка щойно прокинулася і вже готова прийти на допомогу.

Піфагор показує свій прилад на спині.

— Я знаю, де таке можна знайти. Їх багато на Єлисейських полях, — каже президентський кіт, що теж вже прокинуся.

— Можна піти з вами? — питаю.

— Ні, ти не підеш, Бастет, ти потрібна мені для іншої справи, — відказує Піфагор.

Він перестав метатися по кімнаті і взявся випльовувати грудки шерсті кожні п’ять хвилин, — отже, він дуже стурбований.

З почуття солідарності роблю те саме.

— Щойно ми відновимо зв’язок з інтернетом, нам треба буде знайти відповідне місце. Тепер ми маємо нові обов’язки, — нагадує він. — Треба провести усіх цих котів, які пішли за нами. Залишити їх там насолоджуватися ефемерною славою — це неминуча поразка.

Він досі не заспокоївся.

— Повернімося до нашого сховку в лісі, — пропоную я, підсуваючи йому трохи ікри, яка залишилася відучора.

— Нас легко заженуть у глухий кут, оточать і завалять своєю чисельністю.