Бернар Вербер - Завтра будуть коти

Люблю перемогу.

Сотня котів з-поміж тих нерішучих, що не пішли за нами, прибула на підкріплення. Після битви…

Я спробувала їх відігнати, але наші загони мають стати якомога чисельнішими. Демонструючи при нагоді свій авторитет, дозволяю їм, хоч вони і не брали участі в битві за Єлисейські поля, поживитися нашими переможеними ворогами. Я ж не мала натхнення їсти. Надмірні емоції відбили мені апетит.

Піфагор підходить і відводить мене вбік.

— У тебе є симптоми чуми? — питає він. — Запаморочення, припливи тепла, тремтіння? Ми контактували з пацюками, не знаючи, чи чума, яку вони переносять, згубна й для нас.

Прислухаюся до свого тіла, та не зауважую жодної ознаки кволості. Життєва енергія циркулює моїм організмом з достатньою силою.

— Почуваюся прекрасно, — відповідаю.

— Треба ще трохи зачекати, — зм’як він, — все ще існує ризик, яким не можна нехтувати, що ми можемо також заразитися.

— Якщо помру зараз, то принаймні з відчуттям, що пережила неймовірну мить.

Вольфганг провів Ганнібала до бункера, і той погодився вибити отвір в стіні поруч із броньованими дверима, над яким трудились гризуни.

Лев роздирає лапами бетон, уже достатньо стоншений щелепами сотень щурів. Він підступав кілька разів, і нарешті його лапа пробила сіру стіну, наче пап’є-маше.

Крізь отвір видніється темна кімната. Нам світла не треба, у нас є нюх. Усе чисто. Найменшого запаху смерті, хвороби чи гниття. Витає запах антисептика, крізь який пробивається аромат свіжих харчів.

Усе було старанно запаковане в мішки, ящики, коробки, пляшки. Розширюючи максимально зіниці та використовуючи жалюгідне світло червоних ламп, що вказують розміщення дверей, помічаю пляшки з молоком, мішки з борошном, консерви з паштетом. Незабаром сюди сходяться всі коти, накидаються на кришки, які врешті піддаються, і влаштовують учту.

Піфагор, однак, не бере участі в цьому.

Ми дивимося одне на одного, я нявчу.

Він мене зрозумів. Ми тремося щоками, мордами, носами, і після коротких пестощів та муркотіння мені здається, що він почав краще до мене ставитися.

— Не тут, — кидає він.

Піднімаємося сходами, що ведуть до Єлисейського палацу. Минаємо численні коридори і просторі кімнати (як мені хочеться навчитися стрибати на ручки і розумно використовувати вагу свого тіла, щоб відчиняти двері). Простір наповнений позолотою, гобеленами, картинами, витонченими меблями. Підлога вкрита м’яким барвистим килимом.

Нарешті Піфагор показує кімнату з ліжком, засланим золотистою тканиною.

— Я знайшов це місце в інтернеті. Хочу кохатися з тобою тут, на ліжку з балдахіном, яке належить Президентові Республіки, — каже він.

Ми бавимося на матраці, борюкаємося, дражнимося, покусуємо одне одного, наче кошенята. Він запрошує мене у сховок зі призбираної тканини, що утворює щось схоже на намет. Пробує поцілувати мене, як це роблять люди, і вкладає язик до мого рота. Спочатку мені огидно, а потім відчуваю приємність. Знову наслідуючи людей, він пестить мої пипки і обіймає передніми лапами.

Я дозволяю йому це робити.

Показую йому свій задок, але замість того, щоб оволодіти мною зверху, він пропонує кохатися животом до живота. Він не перестає мене гладити і цілувати, ніби людина.

Єдине, що він робить справді по-котячому, — переплітає свій хвіст з моїм, утворюючи сіро-біло-чорну косу.

Він облизує і обнюхує все моє тіло. Кожен дотик його язика збуджує в мені хвилю задоволення.

Найгірше те, що він не поспішає, перетворюючи попередні пестощі на справжнє випробування.

— Давай! — благаю.

Але він далі грається, пестячи мене, вилизуючи, обнюхуючи, торкаючись мене, не починаючи проникнення. Усе моє тіло на межі нервового зриву. Найлегший дотик його лапи дарує насолоду.

— Візьми мене, негайно! — нявчу.

Але він не слухає, йому, здається, подобається мене мучити. Фелікс забував про вступні пестощі, був надто швидкий у процесі; тепер я знаю, що Піфагор — його протилежність. Я втрачаю терпець.

Усе це мені здається надто революційним.

Але він діє поступово.

Він поволі один за одним руйнує мури моєї оборони.

Він цілує мої повіки, притискає мене до ліжка. Я більше не можу.

Нарешті він входить в мене, і можливо тому, що я надто довго чекала, а може тому, що була здивована цією дивною манерою поєднувати тіла животом до живота, відчуваю, як стрімко отримую насолоду.

Мій спинний мозок стає фонтаном світла, що здіймається до голови і вище, і вибухає зоряним дощем.