Бернар Вербер - Завтра будуть коти

— Вітаю, Ганнібале. Я хотіла б з вами поговорити. Можна?

Модулюю своє повідомлення на всі лади — нарешті повіка розплющилася і лев незадоволено рикнув.

Ну що ж, діалог не так легко встановити. Проте я не збираюсь відмовлятися від спроби.

— Ми можемо порозумітися.

Він нарешті заспокоївся і буркнув:

— Чого тобі від мене треба, кішко?

Наразі можна сказати лише те, що він не висловлюється за допомогою нявчання. Кожне слово оглушує мене, але принаймні ми спілкуємося.

— Ганнібале, нам потрібна ваша допомога для здійснення експедиції в пошуках їжі.

— Я вже не голодний.

— Так, але голодні ми, коти.

— То їжте собак, їх ще там кілька залишилося.

— Ми вже їх з’їли. Нам треба більше харчів, а Піфагор знайшов запаси свіжої їжі. У печері під людським будинком.

— То в чому проблема? Ідіть і візьміть.

Пробую звернутися до нього на «ти».

— Це місце захопили щури. Без тебе ми їх ніколи не здолаємо.

— Шкода.

— Допоможи, Ганнібале, будь ласка.

Він хитає головою:

— Ні. Тут ніхто нікому не допомагає. Кожен сам за себе. І не думаю, що у зв’язку з нинішньою кризою звичаї мають змінитися на краще. Навпаки, буде щораз гірше.

— Іноді досить однієї істоти, націленої на розвиток і поступ, щоб змусити еволюціонувати тих, хто поряд. Колись давним-давно одна рибина вийшла з води і дала початок існуванню тисяч земних видів. І нас також. Тепер це видається природним досвідом, але в цьому полягає роль меншості.

— Навіть якщо так… Допомогти вам? Що я з цього матиму, кицю?

Шукаю стратегію: як переконати когось, хто не голодний, докласти зусиль заради того, щоб поїв хтось інший?

Перший важіль: страх.

— Якщо ти не допоможеш нам здолати пацюків, колись вони нападуть на тебе, і їх буде так багато, що ти не зможеш з ними впоратися.

Ганнібал ще бурчить, отже, я його не переконала.

— Я не боюся пацюків. Єдине, що мене лякає, — це істоти, які турбують мене, коли я прагну спокою.

Він показує ікла на знак роздратування. Одним порухом може роздерти мене своїм гострими кігтями: у мене не буде жодного шансу виграти.

Повз нас проходить група кішок із задертими хвостами:

— А ті куди йдуть? — питає лев.

— Це Навуходоносор і його прихильники, вони йдуть на захід ловити рибу в морі.

— Чому вони не йдуть з вами на битву з пацюками?

— Їм більше до душі втеча, — кажу. — Завжди є три варіанти вибору: битися, тікати або чекати.

Лев зітхає, потім жестом показує, щоб я дала йому спокій.

Я розчарована.

Для чого починати діалог, якщо він нічого не змінює у ментальності особи, з котрою вступаємо у дискусію?

Але я принаймні спробувала.

Небо забарвлюється спершу помаранчевими, потім червонястими і нарешті бузковими відблисками. Хмари займаються всіма барвами веселки. Сонце котиться додолу. Зірка мерехтить.

Коли надходить ніч, для нас, котів, починається день.

Час рушати.

Пропозицію Піфагора підтримало дванадцять котів, я теж до них приєдналась. Ми повертаємося спинами до лісу і рушаємо по Фок-авеню, залишаючи Булонський ліс позаду. Через кілька хвилин я обертаюся і бачу: ще кілька котів з тих, що вагалися, долучилися до нашого загону. І вже двадцятеро котів ідуть гуртом. Цього, звісно, недостатньо, щоб стати віч-на-віч з ордами щурів у місті, але це добрий початок.

Треба, щоправда, визнати: на відміну від собак, ми, коти, не вміємо жити спільнотою. Ми вроджені індивідуалісти, тобто егоїсти. Те, що для такої небезпечної мандрівки нас зібралося двадцять, — уже надзвичайна подія.

На чолі процесії — Піфагор з дивним приладом на спині, під’єднаним до голови. По праву лапу — Есмеральда, по ліву — я.

Вольфганг йде поруч зі мною, готовий провести нас, коли ми опинимось на території Єлисейського палацу. Жодної живої людської істоти довкола.

Кілька псів, що такої пізньої години не сплять, зустрічають нашу появу гарчанням, але віддалік від нашого рішучого загону. Я могла б їм сказати, що ми зацікавлені об’єднатися з ними заради перемоги над пацюками, але який пес зміг би зрозуміти таку незвичну думку?

Міркую і доходжу висновку, що перебуваю в тотальній омані. Собаки подібні до решти тварин. Вони роблять те, що можуть, гнані страхом, потребою їсти, бажанням спокою.

Але не треба узагальнювати.

Я переконана, що навіть серед собак є «хороші». Серед них неодмінно є якась «собака Бастет» чи якийсь «собака Піфагор». Я ще просто їх не зустріла.