Бернар Вербер: Її величність кішка

Я збагнула, що обрала неправильну тактику. Слід було діждати моменту, коли він буде у моїй диспозиції. Нагода не змусила довго чекати: поки пес брехав на нього, намагаючись зігнати з гілки на вершечку дерева, я хитрощами врятувала його. Так він став моїм боржником.

Ми підійшли одне до одного. Поговорили. Ви вже знаєте мою думку: все залежить від комунікації. Він назвав своє ім’я, Піфагор, і показав свою неймовірну особливість: вічко на чолі, просто над очима. Він називав це своїм «Третім Оком». І пояснив, що насправді це вхід для USB, який люди вживили йому в череп, і завдяки цьому він може під’єднати мозок до комп’ютера і таким чином заходити в інтернет — місце, де люди зберігають інформацію.

Піфагор докладно розповів про себе. Він виріс у лабораторії; люди використовували його для наукових досліджень, щоб зрозуміти феномен залежності. Інші коти, над якими ставили той самий експеримент, збожеволіли. Піфагор, єдиний з групи піддослідних, вижив. У нього є гасло: «Все, що нас не вбиває, робить нас сильнішими» (якщо вірити йому, цей вислів походить з якоїсь давньої людської книги). Отож, його людська служниця, стара професорка на ім’я Софі, полюбила його і забрала до себе додому.

Піфагор був дуже розумний, до того ж завдяки своєму Третьому Оку мав доступ до всіх людських знань в усіх сферах. Із допомогою цього додатку він навчив мене безлічі речей про світ, яких я не знала.

Саме він розповів мені, що люди з чорними бородами, які вбивали інших, були релігійними фанатиками, а їхньою зброєю були гвинтівки; саме він пояснив мені, що таке телебачення. Він пояснив, що вода, яка текла з очей моєї служниці, — це сльози.

Що ж до заразної хвороби, яка знищувала людей, то, якщо вірити йому, це відновилась середньовічна епідемія чуми, яку переносять пацюки. Піфагор пояснив мені, яку страшну загрозу становлять ці гризуни: вони користуються занепадом людської цивілізації, щоб здобути собі місце під сонцем, всеїдні, вони швидко адаптуються та еволюціонують. Якщо ми нічого не будемо робити, то пацюки завоюють не тільки людський світ, а й котячий.

Однак Піфагор мав великий недолік: він був пацифістом. Поганим захисником, поганим воїном, поганим вбивцею.

Ніхто не ідеальний.

Тим часом видимий світ з дня на день ставав дедалі жорстокішим. Так, то був не найкращий момент для філософських роздумів.

У помешкання Наталі вдерлася банда жорстоких людей на чолі з її колишнім. Вони підсмажили мого давнього приятеля ангорського кота Фелікса. Його стару служницю Софі вбили. Під час нападу моєму синові Анджело дивом вдалося втекти. Тож ми з Піфагором вирушили на його пошуки на захід, куди він подався, за твердженням одного кота.

Разом ми потрапили до Булонського лісу, ландшафтного парку, розташованого на захід від Парижа. Там зустріли мого сина Анджело та ще з сотню котів, які теж переховувались від пацюків. Анджело підібрала Есмеральда, чорна самиця з жовтими очима. Вона була кішкою співачки й сама дуже добре співала. Вона втекла після вбивства її служниці та втрати кошеняти, а згодом знайшла, прийняла та вигодувала Анджело. Зізнаюся, спочатку я трохи ревнувала. Проте згодом полюбила її, бо вона була дуже вишуканою і шанобливо ставилась до мене.

У групі лісових котів був гігантський кіт, що втік із цирку в Булонському лісі. Піфагор розповів мені, що ця особина була представником рідкісного виду котів: левів. Його звали Ганнібал. Потім ми зустріли Вольфганга породи шартрез із сіро-блакитною шерстю, який колись був котом президента Республіки, тобто очільника людей.

З моєї ініціативи ми створили з тими, кому вдалося врятуватися, зграю, яка мала протистояти поширенню пацюків. Звісно ж, лев був нашою найефективнішою зброєю.

Ми зустріли чудернацьку людину, Патрицію, наділену здатністю спілкуватися зі мною подумки. Вона називала себе шаманкою (що в людей означає дар встановлювати розумовий контакт із тваринами). Проблема полягала в тому, що хоч їй і вдавалося спілкуватися зі мною телепатично, проте вона була німа. Це, своєю чергою, обмежувало її спілкування з особинами власного виду.

Разом із кількома молодими людьми, друзями Наталі, ми вирушили на пошуки місця, яке служило 6 нам за схованку від пацюків. Єдиним місцем, позбавленим підземних коридорів, каналізації чи метро (бо, як я вам вже казала, саме через них пацюки проникали в усі місця) був… Лебединий острів. Це крихітний подовгастий острів посередині центральної річки Парижа, що її люди звали Сеною. Там молоді розбили табір, до якого ми швидко долучилися з іншими котами та левом.