І потім, коли мені стукало двадцять чи тридцять днів, і мама стояла зі мною під дощем біля «Еббі-сіетр» [68] Йдеться про Театр Абатства (англ. Abbey Theatre) — національний ірландський театр, заснований у 1904 р., знаходиться в Дубліні.
, то актори й режисери, котрі проходили мимо, почувши мої гельські заплачки, казали, що мені неодмінно слід учитися на актора. Отож, сцена тільки й чекала, коли я виросту, але я так і не виріс. А Шекспір не писав ролей для шмаркачів. Хіба що Пак [69] Пак — ельф, домовик-пустун із п'єси Вільяма Шекспіра «Сон літньої ночі».
— оце, либонь, і все. Так минуло сорок днів, п'ятдесят днів від мого народження, і моє лицедійство настільки розпекло всіх до чорного жару, що старцюги наввипередки канючили, щоби їм визичили мою плоть, душу і голос — там на годинку, сям на годинку. Якось одна стара леді, коли хворіла і була прикута до ліжка, навіть поборгувала мене на цілих півдня. І всі, хто орендував мене, не могли мною нахвалитися. «Боже ж ти мій, — лопотали вони, — та він своїм криком висмокче грошву навіть зі скарбони у самого Папи!»
А котрогось недільного ранку біля Собору, запримітивши дорогі ризи і розкішний плащ одного американського кардинала, я влаштував такий концерт, що вразив його у самісіньке серце. І сказав він тоді таке: «Цей крик — наче перший крик новонародженого Ісуса, та вчувається в ньому і верескотня Люцифера, котрого вигнали з небес і вкинули просто в киплячу пекельну смолу»!
Саме так і сказав про мене шановний кардинал. Христос і Диявол в одній подобі; гріх і праведність, що злітають із одних вуст водночас, а ви могли би втнути таке?
— Ніколи, — чесно зізнався я.
— Чи візьмімо інший трафунок, пізніше, через купу літ, із тим навіженим американським кінщиком, котрий за білими китами ганявся. Коли він вперше мене побачив, то лише мимохідь позирнув... і підморгнув! А потім витяг банкноту у фунт стерлінгів і не віддав сестрі — о ні! — а взяв мою запаршивілу руку, тицьнув гроші у мою долоню, стиснув, знову підморгнув і пішов собі геть.
Пізніше я бачив його фотографію в газеті, коли він вбиває страхітним гарпуном Білого Кита, наче ненормальний якийсь. І скільки разів потім ми би на нього не натикалися, я завжди відчував, що він бачить мене наскрізь, але все одно я ніколи не підморгував йому навзаєм. У мене була німа роль. І він завжди притримував для мене свій фунт, і пишався тим, що я не здаюся і вдаю, що не знаю, що він все знає.
З усіх тих тисяч, котрі пройшли повз нас біля готелю, він був єдиним, хто дивився мені прямо в очі, ну і ще ти. Усі інші були надто сором'язливими, щоби ще й дивитися на тих, кому подають.
Так от до чого я веду: і той режисер, і актори з «Еббі-сіетр», і кардинали, і геть усі жебраки, котрі в один голос твердили, що я справжнісінький талант і навіть геній — усе це разом і запаморочило мені голову.
Додайте до цього ще й дзвін, що постійно відлунював у моїх вухах з часів великого голоду, і що не день — то чийсь похорон, то марші безробітних на вулицях, ну, тепер дотямили? Битий дощами і народними бурями, та ще й надивившись усякої всячини, я просто змушений був впасти, скотитися вниз, чи не так?
Якщо тримати дитину впроголодь, то годі сподіватися, що з неї будуть люди. Чи нині дива все-таки трапляються?
Отож, набачившись усілякого паскудства, хіба міг я вирости вільним у цьому світі обману та гріха, де панують природна і неприродна людина? Ні і ще раз ні! Мені потрібна була якась затишна місцина в цьому жорстокому світі, а що я був цього позбавлений, і назад, у материнське лоно, шляху не було, то я просто згорнувся калачиком, щоб захиститися від дощу і негоди. Я хизувався своїм стражданням.
І знаєш — я виграв.
«Так, шмаркачу, — подумав я. — Ти справді виграв».
— Ось і вся моя історія, — промовив малюк, сидячи на стільці у безлюдному барі.
І вперше від початку своєї розповіді глянув на мене.
І жінка, що доводилася йому сестрою, а насправді виглядала як його посивіла мама, також, зрештою, зважилася здійняти очі на мене.
— Зажди, — сказав я, — а чи дублінці знають про це?
— Деякі знають. І навіть заздрять мені. А інші ненавидять — бо ті лиха і випробування, що насилає на них Господь, мене майже завжди оминають.
— А поліція?
— А хто їм скаже?
Запала тривала тиша.
За вікнами періщив дощ.
Пронизливо, наче душі у пеклі, скрипіли дверні петлі, коли хтось заходив чи виходив.
Тиша.
— Не я, — спромігся я.
— Слава тобі, Господи...
Читать дальше