Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Чи знаю я її! Господи Ісусе, та мені ще й тридцяти не стукнуло, коли вона почала отруювати моє життя, а тепер ось, гляньте, я вже геть посивів!

— Невже вона жебракувала всі ці роки?

— І нині, і прісно!

— Її звати...

— Здається, Моллі... Маꥳллахі. Саме так. Вона Маꥳллахі. Перепрошую, сер, але чому ви питаєте?

— Чи дивилися ви на її немовля, Майку?

Його аж пересмикнуло, так ніби в ніс вдарив сморід.

— Багато років тому я полишив подібні спроби. Ці жебрачки тримають своїх дітей в жахливому стані, сер, дивно, як ті ще не хворіють на бубонну чуму. Вони їх не підітруть, не вимиють, і навіть дрантя не поміняють. Охайність вадить жебракам. Що смердючіше, то краще — отаке їхнє гасло, еге ж?

— Саме так, Майку, і все ж таки невже ви жодного разу не приглянулися до того немовляти?

— Я кохаюся в естетиці, тому завжди відводжу погляд від такого. І тут я вам нічим не можу зарадити, сер. Пробачте.

— Уже пробачив, Майку. — Я дав йому два шилінги. — А чи не бачили ви їх на днях?

— А й справді... дайте-но мені пригадати... Вони не з'являлись тут з... — він почав рахувати на пальцях, а тоді з подивом сказав: — Та вже майже десять днів! Такого раніше ніколи не було! Десять днів!

— Десять, — повторив я, роблячи свій власний підрахунок. — Тобто з того дня, відколи я вперше з'явився в готелі.

— Ви хочете сказати, що...?

— Так, саме це.

І я спустився по сходах, сам не знаючи, чому я так сказав і що мав на увазі.

Було очевидно, що вона від мене ховається.

Я й на хвильку не повірив, що вона чи її дитина захворіли.

Наша зустріч перед готелем і викресані іскри, коли ми з немовлям зненацька зустрілися поглядами, сполохали її, наче лисицю, і змусили ховатися бозна-де — в якомусь іншому провулку, на іншій вулиці, в іншому місті.

Я відчув її небажання зустрітися зі мною. І нехай вона була лисицею, зате я з кожним днем ставав усе кращим гончаком.

Я взяв собі за звичку прогулюватись у різний час у найнесподіваніших місцях. Я міг зненацька вистрибнути з автобуса у Болсбріджі і вештатися там в тумані, або ж доїхати на таксі до Кілкока і нишпорити у пабах. Я навіть колінкував у церкві декана Свіфта [62] Мається на увазі Катедральний собор Святого Патрика, або Собор Діви Марії та Святого Патрика (Ard Eaglais Naomh Padraig) — англіканська базиліка, головний храм протестанської Церкви Ірландії у Дубліні та усієї Ірландії, до найуславленіших деканів якої належить автор знаменитих «Мандрів Гуллівера» Джонатан Свіфт (Jonathan Swift, 1667-1745). Дж. Свіфт деканував у Соборі із 1713 по 1727 рр. Там він і похований у центральному нефі. і чув відлуння його гуїгнгнмоподібного голосу [63] Тобто голосу, схожого на кінське іржання. Гуїгнгнми (англ. houyhnhnm) — вигадані коні, наділені розумом, схожим на людський. Країна гуїгнгнмів змальована у IV частині роману Дж. Свіфта «Мандри Гуллівера». Автор пише, що слово «гуїгнгнм» у мові гуїгнгнмів означає «кінь», а за своєю етимологією — «вінець творіння». , відразу ж нашорошуючись від найменшого дитячого пхикання.

Це було справжнє божевілля — оте безглузде переслідування. І попри те я продовжував чухати кляту сверблячу болячку. Та якось, пізно ввечері, коли потоки дощу зі швидкістю мільйон краплин на секунду стікали з мого капелюха, проклавши собі рівчаки на його крисах; коли я не брів, а плив, завдяки дивовижній і неуявній випадковості це й сталося...

Отож, вийшовши з кінотеатру, де крутили старий фільм 30-го року із Воллесом Вірі [64] Воллес Фіцджеральд Вірі (Wallace Fitzgerald Beery, 1885-1949) — американський актор, лауреат премії «Оскар». За свою кар'єру, яка тривала близько 40 років, знявся майже у 250 фільмах. Пік його слави припадає саме на 30-і рр. минулого століття. і жуючи шоколадку «Кедбері», я завернув за ріг...

І тут ця жінка знову тицьнула мені під ніс свій сповиток і крикнула знайоме:

— Якщо в вас є хоч трохи милосердя...

Враз вона зупинилася. І різко розвернулася. І побігла геть.

Бо за мить усе збагнула. І дитина в неї на руках, немовля із збудженим крихітним личком та жвавими тямущими очима, також впізнало мене! Обидва видобули із себе щось на кшталт нажаханого крику.

Боже ж мій, як швидко могла бігати ця жінка!

Вона встигла пробігти цілий квартал, поки я спромігся крикнути:

— Тримайте крадійку!

Нічого кращого у цей час я придумати не міг. Бо дитина була загадкою, яку я будь-що хотів розгадати, а жінка втікала разом із цією загадкою. Тому я і повважав її за крадійку.