Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

— Але я все-таки не розумію, — сказав я, натякаючи жестами на його зріст, будову і колір обличчя.

— Я й сам ніколи цього не розумів, — сказав Шмаркач Маꥳллахі. — Можливо, я на біду народився ліліпутом? Чи в моєму рості винуватий збій у якихось залозах? А, можливо, хтось розпорядився від гріха подалі, щоби я залишався кордуплем?

— Навряд чи...

— Гадаєте, ні? А ось послухайте. Тисячі разів, і тисячу тисяч разів я чув, як мій батько, повертаючись із старцювання, тицяв пальцем у мою ліжечко і, вказуючи на мене, промовляв: «Шмаркачу: що би там не було, але ти не рости, і хай не росте жоден твій м'яз, жодна волосина! Світ навколо тебе — це справді прегарна штука. Чуєш мене, шмаркачу? Довкола тебе Дублін, а там уся Ірландія, а далі — і цілісінька Англія. Але це — не для тебе, тобі не варто рости; отож, слухай-но, шмаркачу, ми зупинимо твій ріст правдою, істиною, пророцтвами та ворожбою, ти в нас джин попиватимеш та іспанські сигарети куритимеш, аж поки не станеш справжнісінькою ірландською шинкою — рожевою, солодкавою і маленькою, маленькою — ти чуєш мене, шмаркачу? Я тебе не хотів. Але якщо вже з'явився на світ, то лежи тихіше від миші, не ходи, а плазуй, не говори, а скавули, не працюй, а байдикуй, а коли світ виявиться надто великим для тебе, шмаркачу, то скажи йому все, що ти про нього думаєш: нацюняй у пелюшки. Ось, шмаркачу, тобі на вечерю самогонка — дудли її! Чотири вершники Апокаліпсису [66] Термін, що описує чотирьох персонажів з шостої глави «Одкровення Іоанна Богослова», останньої з книг Нового Заповіту. Вчені досі розходяться в думках, що саме уособлює кожен з вершників, проте їх часто іменують Завойовник (Чума, Хвороба, Мор), Війна, Голод і Смерть (Мор). Бог закликає їх і наділяє силою сіяти святий хаос і руйнування у світі. чекають на нас біля річки Ліффі. Хочеш їх повидіти? Чіпляйся за мене! Вперед!»

І ми відправлялися у вечірнє турне: тато нашкварював на банджо, а я сидів коло його ніг із мисочкою на простибіг, або ж він відбивав чечітку, тримаючи однією рукою мене під пахвою, а другою — банджо, і витискаючи із нас обидвох немилосердні звуки.

Пізно вночі повертаємося додому і лежимо всі четверо в одному ліжку, наче купа підгнилої картоплі, залишена із призабутих голодних часів.

А інколи серед ночі, не знаючи, до чого вчепитись, мій тато вискочить з ліжка і вибіжить надвір у холодриґу та й давай погрожувати небесам кулаками, пам'ятаю це все, я пам'ятаю. Я на власні очі бачив, на власні вуха чув, як він погрожує самому Господові. Мовляв, ти тільки попадись мені в руки, то тільки пір'я полетить, і бороду повисмикую, і згасне світло, і величний театр Буття закриється навіки! Ти чуєш, Боже, німа тварюко, з одвічними дощовими хмарами, повернутими до мене своїми чорними сраками, чи тобі наплювати?

І наче зачувши його, плакало небо, і так само плакала моя мама всю ніч, усю ніч.

І був ранок, і я знову — на вулицю, але вже з нею, і цього разу я в неї на руках, і так від неї до нього, від нього до неї, день за днем, і були мамині жалі за тими мільйонами життів, котрих забрав голод п'ятдесят першого, і було татове прощання з чотирма мільйонами тих, котрі відпливли у Бостон [67] Великий голод в Ірландії (ірл. An Gorta Mór, англ. Great Famine, відомий також як Ірландський картопляний голод) відбувся в Ірландії в 1845-1849 рр. Голод був викликаний деструктивною економічною політикою Великобританії і спровокований епідемією одного із різновидів фітопатогенного картопляного гриба. В результаті голоду загинуло від 500 тис. до 1,5 млн людей. Значно збільшилася еміграція (з 1846 по 1851 рр. виїхали 1,5 млн людей), особливо в США, що стала постійною межею історичного розвитку Ірландії. ...

Однієї ночі тато також зник. Можливо, він, як і всі інші, відплив на якомусь божевільному кораблі, щоб забути нас. Я прощаю його. Бідолаха геть збожеволів від голоду і схибнувся на тому, щоби дати нам те, чого не міг...

Отож, коли моя мати просто розтанула у власних сльозах, розчинилася, якщо можна так висловитись, наче цукровий святий, зникла ще до того, як звіявся вранішній туман, і сира земля прийняла її, і моя сестра, дванадцятилітня дитина, за одну ніч стала дорослою, ну а я, я, як же я? Я виріс мізинчиком. Як бачите, для кожного з нас віддавна були розписані ролі. Я ж бо змалку готувався до власного виходу, бо клянуся, знав, що моя роль — роль трагіка!

Всі порядні дублінські торботряси кричали про це. Ще коли мені було заледве дев'ять днів від народження, кожен з них захопливо твердив: «Ото буде канюка із канюк!»