Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

Переклала Ірина Бондаренко

У 1953 році я провів шість місяців у Дубліні, працюючи над сценарієм. Відтоді я там більше не бував.

Тепер, п'ятнадцятьма роками пізніше, я добирався туди спочатку пароплавом, потім — поїздом, і, нарешті, таксі. І ось я знову тут, перед «Роял Гайберніан» [61] Див. примітку до оповідання «Нав'язливий привид новизни». , і ми, вийшовши із таксі, прямуємо сходинками до парадного входу, коли це зненацька жебрачка із криком тицяє нам в обличчя свою замурзану дитину:

— Згляньтеся на нас, заради Бога! Співчуття — це все, що нам потрібно! Чи є у вас хоч дрібка співчуття?

Щось таке проглядалося на моєму обличчі, тому, обмацавши кишені у пошуках грошей, я витяг якийсь дріб'язок і вже ладен був його віддати, коли це мимоволі тихо чи то скрикнув, чи то вигукнув. Монети вислизнули з моїх рук.

Бо в цю мить дитина подивилася на мене, а я — на неї.

Її відразу ж прибрали з моїх очей. Жінка нахилилася, щоби позбирати гроші, перелякано поглядаючи на мене.

— Що трапилося? — Дружина потягла мене у хол, але я був настільки приголомшений, що, підійшовши до столика адміністратора, забув власне ім'я.

— Що з тобою? Що трапилось?

— Ти бачила дитину?

— Тієї жебрачки?

— Це та сама.

— Що та сама?

— Та сама дитина, — сказав я, і все в мені задерев'яніло, — котру нам тицяли в обличчя п'ятнадцять років тому!

— Не може бути!

— Може, — я підійшов до дверей вестибюля і визирнув назовні.

Але вулиця була безлюдною. Жінка і її зловісний згорток зникли, побігши на якусь іншу вулицю, до іншого готелю, до інших прибувальців чи вибувальців.

Я зачинив двері і підійшов до чергового готелю.

— Ну і..? — бовкнув я.

Відтак, згадавши врешті своє прізвище, таки зареєструвався.

Проте дитя не давало мені спокою. Тобто не давав спокою спогад про нього.

Спогад про давні роки і дні, сховані за дощами і туманами, про матір та її маленьку дитину, про замурзане крихітне личко тої дитини і крик тої матері, що радше нагадував скрегіт гальм, на котрі натиснули, аби не чути осуду.

Інколи, серед ночі, я вкотре наслухав її заплачки, коли у препаскудну ірландську погоду вона спускалася зі скелястого узбережжя туди, де море з його припливами та відпливами одвіку не відає про спокій, як після цього не відав про спокій і я.

І дитя тут також було.

Дружина вряди-годи ловила мене на тому, що за чаєм я витаю думками бозна-де чи після вечері замріявся над горнятком кави по-ірландськи, і питала:

— Знову це?

— Так.

— Але ж це безглуздя.

— Так, це безглуздя, я знаю.

— Ти завжди насміхався із метафізики, астрології й хіромантії.

— Це генетичне.

— Ти зіпсуєш собі всю відпустку, — дружина передала мені абрикосовий пиріг і налила ще чаю. — Оце вперше ми подорожуємо, не обтяжені ні сценаріями, ні романами. Але сьогодні вранці в Голуеї ти весь час озирався — так ніби вона все ще дріботіла за нами зі своєю точною копією.

— Справді так було?

— Ти ж знаєш, що так і було. Ти кажеш, що то генетика? Доволі логічне, як на мене, пояснення. Тобто ти припускаєш, що саме ця жінка жебрала тоді, п'ятнадцять років тому, поблизу нашого готелю. Що ж, хай буде так, але в неї вдома п'ятнадцять діточок, і кожне з них на дюйм менше за наступне, і всі вони на одне лице — наче мішки з картоплею. В багатьох сім'ях так буває. Орава дітей, котрі вдалися у тата, і гурма дітей — викапана мама, а між ними жодної подібності. Так, ця дитина справді схожа на ту, котру ми бачили надцять років тому. Але ж і ти схожий на свого брата, чи не так, хоча між вами і дванадцять років різниці?

— Продовжуй! — попрохав я. — Так я почуваюся значно краще.

Але це було неправдою.

Я виходив і нишпорив по вулицях Дубліна.

О, я сам собі в цьому не зізнавався, у жодному разі. Однак я шукав.

Від Трініті-коледжу догори по О'Коннелл-стріт і — навпаки, аж до парку Сант-Стівенс Ґрін, я вдавав, що в неуявному захопленні від місцевої архітектури, хоча насправді шукав лише її з її моторошним сповитком. Хто лише хапав мене за поли — банджоїсти, чечітники, псалмоспівці, тенори, котрі видавали замість співу якесь булькання, і баритони, котрі згадували втрачене кохання чи надгробну плиту на могилі своєї мами, проте ніде не було видно моєї «здобичі».

Врешті-решт я звернувся до швейцара «Роял Гайберніан».

— Майку, — почав я.

— Слухаю, сер, — відповів той.

— Та жінка, котра вешталася тут, на сходах...

— Та, що з немовлям?

— Ви її знаєте?