Рэй Брэдбери - Усмішка - оповідання

А під вапняно-сталевою бронею її тіла, десь глибоко всередині, засіли страх і крик, оточені стінами, а ззовні хтось, закінчивши свою працю, поплескав кельмою по кам'яній кладці, а найбезглуздішим було те, що вона побачила, як її власна рука, тримаючи кельму, укладає останню цеглину, замішує густий розчин і міцно вмуровує все це у побудовану нею ж тюрму.

Її рот зробився немов бавовняним. Очі горіли чорним, наче воронове крило, вогнем, свистіли хижі крила, голова налилася страхом і важким свинцем, в той час коли рот наче хтось заткнув незримим кляпом із гарячої бавовни, так що голова, здавалось, провалюється між неймовірно товстими, хоч цього і неможливо було побачити, руками. Її руки були немовби свинцеві стовпи, немовби мішки з цементом, що гепнули на безживні коліна; її вуха були немовби водопровідні крани, в яких гуляли холодні вітри, а навкруги, нічого не помічаючи, не дивлячись на неї, сиділи пасажири автобуса, що мчав на величезній, космічній швидкості через міста і поля, пагорби і пшеничні лани, з кожною хвилиною відносячи її за мільйони, десятки мільйонів років від звичного життя.

«Тільки не закричи, — думала вона. — Ні! Ні!»

У голові надзвичайно паморочилося, кров відхлинула від голови, а сам автобус, як і її руки та спідниця, налилися темною синявою, ще трохи і Мері впала би на підлогу, під здивовані вигуки отетерілих пасажирів. Але вона низько-низько нахилила голову і глибоко вдихнула повітря, сповнене запахів курей, поту, шкіри, вуглекислого газу, ладану і самотньої смерті, втягнула його через мідні ніздрі і болючу горлянку всередину легенів, які палали, так ніби вона проковтнула неонову лампу. Джозефе, Джозефе, Джозефе, Джозефе...

«Я не можу без нього жити, — подумала вона. — Я брехала сама собі. Він потрібний мені, Боже, я...»

— Зупиніть автобус! Зупиніть!

Через її крик автобус різко загальмував, всіх кинуло вперед. Якимось чином вона продерлася через дітей, гавкотню собак, навмання розчищаючи дорогу важенними руками; почувши тріск розірваного на собі плаття, знову закричала, двеpi відчинилися, водій розгублено дивився на жінку, яка просувалася до нього, страшенно хитаючись; вона впала на гравій, порвавши колготки, і лежала так, поки хтось не схилився над нею. Потім Мері блювала на дорогу, звичайне нездужання; хтось виніс із автобуса її валізи, а вона, захлинаючись від ридання, пояснювала їм, що їй треба туди, — показуючи рукою назад, у бік міста, що залишилося за мільйони років, за мільйони миль звідси. Водій похитав головою. Напівлежачи на землі, вона обхопила руками свою валізу й ридала, автобус стояв поруч, під палючими променями сонця, і тоді вона махнула водію: їдьте, їдьте далі; що ви всі видивилися на мене, не турбуйтеся, я повернуся назад попуткою, залиште мене тут, їдьте. Нарешті двері автобуса склалися гармошкою, мідні лиця-маски індіанців помчали далі. Незабаром подаленілий автобус назовсім зник із її свідомості... Мері ще кілька хвилин лежала на валізі і плакала, вона вже не відчувала колишньої тяжкості і нудоти, але її шалено схвильоване серце тремтіло, її почало морозити, ніби вона щойно вийшла з ополонки.

Коли вона підвелася, то поволі, дрібними кроками, перетягла валізу на протилежний бік шосе і, похитуючись, почала зупиняти попутні машини: шість із них зі свистом промчали мимо, і лише сьома зупинилася. Розкішна автівка з Мехіко, за кермом якої сидів статечний мексиканець.

— Ви їдете в Уруапан? — ввічливо запитав він, не відводячи погляду від її очей.

— Так, — нарешті спромоглася вона, — в Уруапан.

Вона їхала в машині, подумки розмовляючи з собою:

«Що означає — бути божевільною?»

«Не знаю».

«А що таке божевілля?»

«Гадки не маю».

«А хто знає? Може, цей холод був початком?»

«Ні».

«А тяжкість, може, це перший симптом?»

«Замовкни».

«Божевільні ж кричать?»

«Я не хотіла кричати».

«Але це сталося. Спершу була тяжкість, тиша і порожнеча. Цей жахливий вакуум, ця пустота, тиша, самотність, ця відірваність від життя, замкнутість, небажання дивитися на світ, вступати з ним у контакт. І не кажи, що в цьому немає зародку божевілля».

«Є».

«Ти була готова кинутися з урвища».

«Я зупинила автобус на краю урвища».

«А якби ти не зупинила автобус? Він приїхав би в якесь маленьке містечко або в Мехіко, водій повернувся би до тебе і сказав через порожній салон: „Гей, сеньйоро, приїхали“. Мовчання. „Сеньйоро, виходьте“. Тиша „Сеньйоро?“ Твій погляд спрямований у порожнечу. „Сеньйоро!“ Бездумний погляд, націлений за обрії життя, і в ньому — пустка, неймовірна пустка „Сеньйоро!“ Жодної реакції. „Сеньйоро!“ Ледь вловиме дихання. А ти сидиш і не можеш, не можеш підвестися, не можеш підвестися, не можеш підвестися.